КІРОВОГРАД. ІНГУЛЬСЬК? ЄЛИСАВЕТГРАД!

29.10.2015 1 By Chilli.Pepper
gerb-kirov

Великий герб, сподіваюся, майбутнього Єлисаветграда.

Проведене 25 жовтня цього року опитування кіровоградців засвідчило, що принаймні відносна більшість їх виступають за повернення місту історичної назви в одному з двох варіантів, що побутували: Єлисаветград. Цю назву, яка, наскільки можу судити, частіше вживалась у варіанті «Єлизаветград», воно носило майже півтора століття – з моменту отримання міського статусу в 1775 році до перейменування спочатку в Зінов’євськ у 1924 році. Хто ж та жінка, на честь якої було названо славетний історико-культурний та адміністративно-політичний центр південної частини Центральної України?

Мабуть, усе ж таки Єлизавета Петрівна, дочка Петра І й Катерини І, що провела на троні Російської імперії два десятиліття – з 1741 по 1761 рік. Щоправда, споруджена на колишніх землях Вольностей Війська Запорозького низового з метою захисту південних кордонів імперії від нападів кримських татар фортеця Святої Єлизавети, якщо бути точними, носила ім’я не самої цариці, а її небесної покровительки. Поступово біля фортифікаційного укріплення виникла слобода, яка в 1764 році стала центром Єлизаветинської провінції Новоросійської губернії, а в 1775 році, як пам’ятаємо, отримала статус міста і назву Єлизаветград.

Між іншим, великі регіони, до яких пізніше належало місто, мали різні назви, що складаються в довгу барвисту низку. Протягом 1784–1795 років воно входило до Катеринославського намісництва, 1795–1797 років – Вознесенського намісництва. З 1797 по 1801 рік Єлизаветград був повітовим містом Новоросійської губернії, у 1802 році – Миколаївської губернії, з 1803 по 1828 рік – Херсонської губернії. Від 1829 до 1864 року місто мало почесний статус центру військових поселень на півдні України. А з 1865 року аж до скасування губернського устрою Єлизаветград знову був повітовим центром Херсонської губернії…

Повернімося до російської імператриці. У статті про неї з академічної 10-томної «Енциклопедії історії України» (ЕІУ) В.В.Панашенко зазначає: «Під впливом свого фаворита, українського козака, співака Придворної співацької капели О.Г.Розумовського, з яким у 1742 році таємно взяла шлюб, Єлизавета Петрівна проявляла інтерес до України, певну прихильність до козацької старшини, духовенства і навіть посполитих» [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 116]. Вже за це цариця заслуговує, відповідно, певної нашої вдячності: адже, приміром, попередник П.О.Порошенка на посаді президента навіть такого ступеня прихильності до українства не виявляв. Особливо як згадаємо, що «посполиті» (від польського слова pospolity – звичайний, простий) – це загальна назва селян, міщан, таких собі підсусідків (з ними розбирайтеся самі, шановні читачі) й інших соціальних прошарків і груп України XIV–XVIII століть. Тобто простий народ, наймасовіша категорія платників податків. За врахування цієї обставини з Єлизаветою Петрівною важко порівняти будь-кого з президентів незалежної України взагалі.

Гадаю, могло б окремо сказати добре слово про імператрицю й вітчизняне духовенство. Адже саме за підтримки Єлизавети Петрівни з 1742 року було відновлено Київську митрополію; а до того протягом двох десятиліть предстоятель Київської кафедри очолював лише архієпископію, що прирівнювалася до звичайної російської єпархії… І нам усім – крім іншого, духовним нащадкам козацтва – не слід забувати, що, відгукнувшись на численні клопотання козацької старшини, цариця дала згоду на відновлення з 1750 року в Україні інституту гетьманату. Але ж, разом із тим, була ця жінка ще й імператрицею, всі дії підпорядковуючи укріпленню й розвитку держави Російської. Інший варіант був би з її боку банальним посадовим злочином. У цьому контексті варто знову згадати попередника П.О.Порошенка.

Ще доречно написати про внесок, нехай «опосередкований», Єлизавети Петрівни до архітектурної скарбниці України. Саме у зв’язку з її приїздом у Києві було закладено в 1744 році божественну Андріївську церкву. «З подачі» Єлизавети Петрівни з’явилися в Україні інші шедеври, до яких доклав майстерну руку улюблений зодчий імператриці, геніальний руський італієць Варфоломій Растреллі, – київський Маріїнський палац (нині офіційна президентська резиденція) та ошатний Покровський собор в Охтирці (його фото можна побачити в моєму нарисі, також опублікованому журналом NEWSSKY.COM.UA).

Ну, а ті, що все одно не хочуть пов’язувати назву українського міста з російською імператрицею, може, погодяться сприймати її як надану на честь прекрасної дочки славетного й Мудрого великого князя київського Єлизавети Ярославни? Прекрасної – бо українка, нехай і давня. І підтвердженням моєї гіпотези є той факт, що була ця Ярославна дружиною, одного за одним, двох грізних європейських правителів: спочатку з 1046 по 1066 рік аж до його загибелі в битві під Стенфордбриджем під час завоювання норманами Англії – норвезького конунґа Гаральда Суворого, згодом до самої смерті щасливчика (адже важливо, не скільки живеш, а як живеш і з ким долю поділяєш!) – данського короля Свена ІІ Естрідсена. Додатковий аргумент: знаємо ми та світ про нашу Єлизавету Ярославну з ісландських королівських саг, західних хронік і… віршів, які «Суворий» Гаральд складав на її честь.

Співвітчизники, давайте не поступимося за галантністю тому вікінгові-варягові! Та назвемо вельми привабливе (повірте старому залицяльникові в поетичній і мистецтвознавчій царинах), справді дивне – тільки б Інгул ще почистити, взагалі до ладу привести – місто на честь усіх чарівних українських Єлизавет (включаючи радикально українізовану чоловіком – козаком і співаком – імператрицю) і їхньої небесної покровительки. А щоб «злостиві москалі» не надто тішилися, літеру таки замінимо. І буде нам на радість, замилування та втіху – 

ЄЛИСАВЕТГРАД

 

ЧернецкийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Харків—Житомир), доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства

 


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: