«Карочі», або Останній прихисток української душі

«Карочі», або Останній прихисток української душі

— Карочі?

— Карочі!

…Чую цей пароль-відгук безпросвітних і безпросвітності усе частіше і усе голосніше. Заледве не на кожному кроці. У транспорті на рейках, у транспорті з дротами, у потягах, що летять під двісті, і у літаках, що вознеслися до десяти тисяч.

Нема де сховатися.

Але найстрашніше — у цьому бездумно-агресивному і обмежено-безоглядному середовищі «закарочіних» — те, що нема де сховатися від молоді. Саме молоді і зовсім юні люди відригують повсякчас цим бридким «карочі».

Від молоді ж не сховаєшся…

Вона, молодь — батькам візуально на радість — скрізь, по всіх усюдах. На молодих, і справді, так приємно дивитися. Вони так гарно вбрані. Вони такі різноманітні. Ми, дорослі, у їхньому віці таких різнокольорових можливостей не мали.

Ми були сірою масою, сірість якої — лише знущально — підкреслювали почервонінням піонерські трикутники на слухняних шиях і комсомольські прапорці із вічним мешканцем мавзолею — на лацканах сіро-сірих маринарок.

…Коли урізав дуба союз, що продукував мільйонами саме сірість і бездумність, здалося, що тепер, як не стане комсомольсько-піонерських зборів стукачів і відповідного утиску, та ще й комуністичних молота з ковадлом, що здатні забити до стану чорно-сірості будь-які прояви яскравості, — молодь буде вільна і світла.

Але цього року вже 29 літ, а там, наступного, скоро і всі 30, як без мавзолейної начинки у дитячих і юних головах, і раптом — «карочі». Яскравий одяг сірої маси.

Неможливо чути і слухати.

Майже так само, як неможливо бачити у зимну погоду оголені щиколотки цілого покоління, якому хтось вбив цілеспрямовано у голову, що коротесенькі шкарпеточки — «мода». Тож у молодих і дУмки, і сумніву не виникає, якою бідою і яким реальним болем обернеться для здоров’я у зрілому, а потім — у віці похилому і старості — суглоб, оголений на морозі у молодості.

Та годі вже з ногами — врешті-решт зима не весь рік, а тим більше — така дивовижна, як зима 19-20. Відігріються.

За ноги — годі.

Із головами що робити? Шкарпетку вовняну натягнути по самісінькі вуха — не допоможе.

І чути далі ці нищівні для юнацьких мізків і руйнівні для дорослої свідомості «карочі» — нема терпіння.

І нема де сховатися.

І нема на те ради. Здавалося б.

Але проблема саме в тому, що не можна ховатися. І треба дати раду.

Від тотальної, кричущої, нагальної проблеми всяосяжної всеукраїнської неінтелігентності ховатися заборонено. Втратимо не щиколотки нації, а значно вище. І не те, що ви, куме, своїм «карочі-розумом» подумали. Перескакуйте, куме. Значно, значно вище. Втратимо голову, а згодом і іще вище — душу українську, куме, душу.

Українська душа не має права на «карочі», від яких крутяться у трунах усі тараси григоровичі величної української історії та ще й івани петровичі. І тут постають — на противагу до недолугого антиукраїнського «карочі» і майже у риму — два суто українських «до речі».

Отож — перше. Сатирично-саркастичне.

До речі, переконаний: якби Іван Петрович Котляревський насправді почув оце тупе «карочі» і зміг би відреагувати, він обов’язково вставив би усіх «карочістів» до картини пекла у свою «Енеїду» і винайшов для них якусь відповідну кару — «падліннєє і паглубже».

А друге «до речі» — вкрай серйозне.

Тарас Григорович Шевченко дав ім’я товариству, якому, йой, як зараз потрібно відродитися і почати щоденну, щогодинну, невтомну працю на користь української душі.

— Просвіта?..

— Просвіта!

Без лапок і спроб принизливо «осклабиться».

Просвіта — останній прихисток української душі .

Самовіддана просвітницька діяльність — залишків, одиниць, але незламних і стійких, — альтруїстів української інтелігенції.

«…Не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею» .

Нехай історики водяться за чуби, з’ясовуючи, кому саме належить цей вислів, але вислів назавжди є актуальним для поки що ще глобально-селянської України, де із жахливою швидкістю зникають села і селянські, хліборобські інстинкти, де зникає і саморуйнується сама українська ідентичність.

Просвітницьки, невтомно — йти до всіх та кожного українця, тихою працею, тихо, особисто, віч-на-віч переконувати бути українцями.

А не потоками шумних фраз кричати на українців із бездушного екрану телесмітника, у якому навіть на вкрай прямих каналах вже не «карочі», але ще перепитують неінтелігентним «да?» замість розкішного «чи не так?»

І тому, будьте ласкаві, з останніх сил навіть, промовляйте — українською, чистою, бездоганною, солов’їною…

Без «карочі», боже вас український борони…

Сергійко Щеневсе, оглядач

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш адрес email не будет опубликован.

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс