Йоокепль

Власне, навіть тоді ще ні.

Тоді — і хвилин, може, три по тому.

Дворняги, щури, навіть горлиці чудово відчувають слушну мить для втечі. Людям для цього бракує… чогось усередині, знаєте, вузлика, забарвленого у чорну чи брунатну жовч. Але бракує. Тому Вадік лише втер слину з кутка рота рукавом куртки і повторив, дивлячись услід дівчаті, котре намагалося втриматися прямо:

— С-с-сучка.

Підвівся і рушив назирці, нетерпляче перебираючи пальцями у кишені немудрящий статок: викидуху і кастет. Дихалося в парку незвично легко: повітря крізь не раз ламаний ніс втягувалося аж під маківку. Навіть сизі вересневі сутінки, зіпсовані комизливою тьолкою, проясніли.

У потилицю, вирішував Вадік спроквола, мружачи котячі полив’яні очі золотистої барви. Не перестаратися б, звісно, але точно в потилицю. Нирки, там, крижі, чи в’язи — за будь-якого варіанту дрібна курва могла обернутися. Еге ж.

Ліва щока досі палала від замашного ляпаса. Схоже, ще й напухала. Сучка мала руку нівроку важкеньку, стоячи лицем до лиця могла спробувати докинути ще… а Вадік добре знав, що може втнути, коли заведеться. Вже не важитиме, кєнт чи чуха перед ним — лупитиме навідліг.

І напевне вб’є. А тоді Тьома його випорпає з-під землі і ввосьмеро складе, бо чітко й виразно пояснив: нового воділу шукати нема часу, тому не надумай бухати, чув мене? Не бухай і тим більше не лізь ні в яке очко!

Тьома ж — штріх серйозний. Коли береться рити, то два екскаватори за ним не впрядуть.

Тому тьолку треба акуратно цмакнути в потилицю, взяти все, що належиться, і спєтляти. Відіспатися, адже цього разу маршрут чекає, казав Коха, новий.

І сам чорт не зна, яка там дорога. І лише Тьома зна, з яким перегрузом доведеться мати справу.

Тим часом доріжка зайшла вглиб парку.

Сучка так і дибала, похитуючись. Наче дражнилася, відзначив подумки Вадік. Ну, то нічого. На дівчат не ображаються, казала колись старша сеструха. Ще до того, як на опівнічному пероні перед потягом на Харків їй якісь розтлумачили, що чьоткі паци здатні самостійно вирішувати, ображатися чи ні. І як змусити платити за образу.

Покликати її, подумав Вадік, прискорюючи крок. Як її… Натаха? Жанка? Чи, тьху ти, Крісті-і-іна?

Ні.

Не варто. Злякається, чого доброго. Побіжить.

Вадік минув останнього робочого ліхтаря, попереду гусла осіння темрява, ще не дозріла, тільки досадна. Втім, дуже слушна для того, що мали зробити він і ота сучка. Вони віддалялися від світлого плесця, від запорошеної, з жовклим листям на сидінні, лавочки, від роздертого псами сміттєвого пакету в тримачі. Урочисто виходили зі світла, поринали у тінь, у спільну таємницю, у передчуття іншого, що невдовзі мало стати спільним, об’єднати ритмом, рухом, теплом, стогоном.

Це і була та мить, яку притомна здорова дворняга витратила би на втечу чимдалі і чимдуж.

Втрачена мить.

Вадіка вже не було б видно комусь, хто стояв би біля тої освітленої лавочки.

Але було добре видно декому іншому.

Декому, хто зболено вдивлявся в дівчину, яка ішла, похитуючись більше від замашного удару в обличчя — струс, мадмуазель, гарантований струс! кажете, ще й нудить? — аніж від пальоного мартіні в клубі.

Декому, хто до останнього старався запам’ятати обличчя, постать, ходу… але, щойно відвернувшись, забув. І потонув у зажурі, мов у сутінковому паркові.

Вадік минув поворот, не помітивши нікого. У руці тримав викидуху, у серці — строгий, але справедливий намір. У грудях мав ущерть смачного стиглого повітря.

Не дивно, що декому, хто вибрався на доріжку за спиною Вадіка, довелося прокашлятися, привертаючи увагу.

— Привіт, — сказав Йоокепль.

Аби те все сталося не насправді, можна було б прикрасити оповідь, додати чогось моторошного або інтригуючого. Приміром: сказав — і всміхнувся (ну, і як би звичайний чувак з Шанхаю мусив побачити ту посмішку у темряві?). Або: сказав — і заскреготів зубами (хоча вчені не дійшли одностайності у питанні наявності в Йоокепля зубів у принципі). Чи, може: сказав — і скрушно зітхнув. Абощо.

Проте було як було.

Дівчина квапилася додому. Хлопець поспішав виправити вечір. Ліхтар ніяковів удалині. Ані дворняг, ані пацюків, ні голубів з галками й зблизька не було видно — і воно й не дивно.

— Привіт, — сказав Йоокепль.

Дівчина, ліхтар і парк навіть не помітили цього. Не кажучи про міську живність.

Було як було.

 

***

— Морока ти, — старуючи дорікнула Марта, роздивляючись на сонце пучку Аніти. Мала спокійно та погідно дивилася на старшу сестру, ворушачи пальцями ніг у босоніжках. Попри непоказне личко, Аніта змалку росла на власний копил кмітлива та брава, і поки мама були поруч, це видавалося добрим знаменням. Врешті-решт, чимало поцілованих сонцем дітей виростають на звичайнісіньких дорослих із буденним людським таланом та затишним родинним щастям. Поки мама були поруч, щастя здавалося чимось природним, неодмінним.

Та й опісля, поки поруч була бабуся Соломія, непосидючу Аніту встигали врятувати від власної заповзятливості, підстрахувати за потреби.

Тепер ось Марта лишилася за старшу, щосили намагаючись впоратися, не поступитися…

— Морока, — лагідно сказала Аніта, спостерігаючи, як Марта протирає ваткою сколоті пальчики. Як лишень вона знаходить ті голки… та й хіба самі лиш голки? Навіть тут, у лікарні…

Ой, бабусю, раптом пронизливо-ясно подумалося Марті, навіть за такою дрібничкою я не встежу, що ж уже казати про…

/спадок/

— Дівчата.

Марта обернулася, звела погляд на медсестру — натомлену жіночку  в старомоднім білім халаті. Жіночка — здається, Наталка? невпевнено подумала Марта, а от по батькові вислизало з пам’яті, немов намилене: Пилипівна? Прохорівна? — терла потилицю, трохи кривлячись від, схоже, звичного вже болю. Блакитне штучне світло окреслювало павутиння ранніх зморшок, увиразнювало потьмянілий срібний ланцюжок на шиї, великі ясно-зелені емалі в сережках.

— Ви ж за восьмою? — спитала Наталка, звертаючись більше до Марти: старшої; нормальної.

— Угу. — Марта зім’яла ватку в жмені, намагаючись пригадати, де тут сміттєвий кошик. Дрібна вичовгана плитка з зафарбованими брунатним щербами між кахлями виглядала охайно, тож ватку довелося крадькома тицьнути до кишені. — З восьмої.

— То Соломія Гнатівна — ваша… — Наталка Батьківна затнулася, подивилася сумно, мов на підбитих пташенят. — Вас бабуся кличе, дівчата.

Марта напружилася. Хай це виявиться просто прохання: скажімо, перебити подушки, принести якихось кексів чи пряників, або привезти з дому третю пару окулярів! Вона відшукала рукою Аніту, котра вже встигла повернутися до вікна, в кутку якого щось похапцем креслила:

— Ходімо, морока.

— Пусти, будь ласка, — несподівано сказала мала. — Почекай, я ще не вспіла… ще не все.

— Ти що? — спантеличено нахилилася Марта, не помічаючи, що навіщось шарпає невелику пухкеньку руку. Немовби саме Аніта була винна, що осінь, негода, мряка, важкі пропахлі дезінфекцією тіні попід дерматиновими сидіннями, бабуся на ліжку під крапельницею. — Ти — що — здуріла! Таке! Казати!

— Пусти, — прошипіла Аніта, не обертаючись. — Пус-с-сти!

— Тихшенько, дівчата, тихшенько, люди відпочивають…

Спалахнувши і заткавшись, Марта уже тягла сестру коридором, сердито сопучи. Аніта спершу з несподіваною силою виривалась, а потім раптом обважніла і пішла, не пручаючись. Десь усередині старша сестра чудово знала, що мала плаче, та де — ридьма ридає. Але кому тепер оце гірше? Кому з них доведеться зараз, може, взяти бабусю за руку? Кому?!

Перед дверима з синьою вісімкою вони все ж затрималися. У Мартиній кишені заволав телефон, це був порятунок бодай на хвилю, і вона слабкодухо піддалася, дістала пластиковий брикетик, клацнула зелену ляпку, притисла до відстовбурченого вуха: ало.

То ж був

/відстрочка/

Назар!

Схлипнувши від полегшення, дівчина сперлася плечем на стіну, відчайдушно вслухаючись у телефон, розбираючи і складаючи докупи слова. Дихалося тяжко, наче висмикнутому з відбійної течії небораці. У вухах стугоніло, аж здавалося, ніби хтось кличе її крізь закохане вуркотіння однокласника.

— Марто.

—…Та я ж слухаю, Назарчику, слухаю, так! То ти кажеш…

— Марто.

— …не знаю навіть. Може, годинки за дві, добре? Чудово! Тоді ми…

— МАРТО!

Холера, прийдеться іти. Матінко, як же страшно… Як же…

До дверей палати, уже прочинених навстіж, всього півтора кроки. Від прочовганого посередині порогу до хромованого бильця ліжка — ще три. Марта ніколи не подолає їх вчасно, хай скільки разів уві сні бачитиме цю картину. Завжди запізниться, тому що саме зараз, тримаючи у занімілій руці дешевий старенький телефон, бачить Аніту, яка спокійно та погідно дивиться на Соломію Гнатівну. Аніту, яка щось шепоче, судячи з ворушіння пухких негарних обрисів губів. Аніту, яка стоїть над їхньою бабусею, сильною прекрасною жінкою, відмінним спеціалістом у гінекології, останньою вродженою відьмою на всеньке її рідне містечко десь під Каневом. Відьмою, над якою нікому розібрати покрівлю, але вже не біда.

Біда, себто, не в тім.

Бабуся не дихає.

Марта — зовсім недовго — теж. Стоїть собі, похитуючись, не відчуваючи:

– руки,

– телефону,

– страху від неминучого спадку,

– надії на одужання бабусі,

– бажання відчути затишні шкарубкі долоні Назара на шкірі,

– ніг.

Телефон, мов зачаклований, усе ніяк не випорсне з долоні, спітнілої і безсилої.

Десь, колись, у іншім шарі світобудови мала би стояти медсестра Наталка Панасівна і безкінечно повільно, запізнюючись рівно на одне життя, підганяти Марту: нумо, іди ж сюди!.. іще не розуміючи, що саме на часі квапити чергового лікаря щонайменше. Але жоднісінької живої людини біля сестер зараз не видно; це інший світ, або радше курний вовняний спід того, де кахляна підлога, Ілон Маск у новинах, чергові ротаті дівулі Даші Ненаші — на радіохвилі.

…Кричати Марта почне от-от, вже незабаром. Неодмінно почне.

А поки що мальоване дитячою кров’ю зображення ляльки з хрестом замість лиця повільно стікає вниз третьосортним склом благенької шибки, стаючи просто патьоком бруду.

Воно ніхто і ніщо, воно поки ніде, іще навіть не Йоокепль.

Але, пам’ятайте: от-от. Незабаром.

 

***

Під мостом не знайшлось би нічого вартого уваги: купа сміття, клапті газет, годящі хіба на мишачі гнізда, розсипи недопалків, гострий сопух безкоштовного сортиру.

Під мостом не затримався б ніхто цікавий, ніхто коштовний, ніхто з тих, хто мав визначену містом нагорі ціну.

І те, й інше подобалося спраглому до часу і самоти.

Під мостом виявилося просторо, але тісно. Не рахуючи хвиль автомобільного гуркоту звідтам, згори, — то й тихо. Зграя брудних псів спала поміж кількох вкутаними у шмаття жебраками. Тут зберігалася прочахла досвітня темрява, достатня, аби перечекати, зібратися з думками, збагнути, як опинився… де би воно не було. Тут — коли вміти вмоститися — було зручно, хоча й трохи гидко.

Відчувався запах когось непростого, ледь відчутний, тонкий, дратівливий.

Не тролль, звичайно: міст спорудили аж ніяк не зі шляхетного каменю, а марнотиння, скріплене битим щебенем та холодним залізом, навряд чи здобуло би повагу майстрів переправ. Не примара: хто вмирав під мостом, відходив з полегшенням, навіть якщо просто розчинявся у просторі. Не упир… хоча…

Звідки він міг знатися на відтінках непростого духу, не варто було й голову сушити. У нього вже деякий час як вродилося інше питання. Істотніше.

Вперше поткнувшись під міст, він не криючись допитувався кожного. Від хворого вужа — і до товстого понурого дядька, що недовго скнів бурлакою, вже за дві ночі попавшись міцно збитій вилицюватій тітці у пістрявій хустці, — звичайного запійного пиячка у спробі пуститися берега. Жодної відповіді — і тоді він ще не переймався тим. Просто не вмів.

Вичікував на облюбованій місцині, переважно дрімаючи.

Як і інші мешканці підмостів’я, вільно погоджуючись на взаємну скромність, чи пак байдужість. Не був, зрештою, у людських очах чимось більшим, аніж візерунок графіті на стіні — тьмяний, дещо моторошний, однак звичний; тож вважав слушним і поводитись відповідно — не втручаючись ні у сварки, ні у мирні розмови, ні у любощі.

Сподівався, що як час настане, отримає знак.

…бляшанка скотилася вниз щербатими бетонними сходами, глухо хлюпочучи. Псів над ту годину ще не було у лігві, залишалися лише двійко дрібних безхатьків, котрі саме заслабли і не пішли на жалюгідні жебрацькі лови. Один з них підвів голову, вгадавши, що знахідка була повна, звівся на лікті, мружачись на сіре заблукале між бур’янами світло.

Проте за бляшанкою наближалися кроки, і тепер уже нашорошилися обидвоє малих. Не звучала та хода як щось добре, щасливе і приязне.

— Ти сам сказав: першого-ліпшого.

Цього звали Кирил. Кіріл, як зневажливо виправляв він, легко встромляючи противний звук скреготливого голосу між гупання клубняка. Кіріл, дярьовня, так-то. На ту мить, щойно розплющившись, повернувшись під міст із втішної покійної пітьми, вдалося почути лише ім’я. І всім було би ліпше, аби тим усе й обмежилося.

Кіріл ішов швидко, рвучко, мало не підстрибуючи. Був на драйві, до того ж не спав уже кілька діб, тому не мав жодного наміру зглянутися над тим, іншим, котрий пружно, але неохоче шльопав кросівками попереду.

— Тобто сказав-то ти. Запропонував, а я… — той інший нахилився, простягнув руку і підняв бляшанку. — А я погодився. Ось і кола. Та нема тут нікого, чув? Ходімо…

— Баран.

Кіріл увійшов під міст по-хазяйському. Він до останнього вагався, навіть на спідах сумніваючись, чи слід карати винного власноруч. Зрештою, заклад був лише приводом дістатися аж такого відлюдного місця, щоб навіть здихати там було гидко. Все вирішив заниканий Вєніком пакунок — дорожчий, аніж сам траханий воркаутер разом із кросами. Дозволь Кіріл зараз крисятничати одному — завтра уже всі стануть його в ніяке фарбувати, а там, гляди, і в бичка заправлять…

Що складного, спитав він себе, не важче, ніж добивати лисицю на полюванні. Дістав волину, і погнали. Кіріл пританцьовуючи підійшов до Вєніка зі спини, приміряючись, куди зручніше стріляти… і завмер, роздимаючи ніздрі. Під по-дикунськи грубо розмальованою стіною вовтузились, бачте, бомжики.

Двоє, зрозумів він, цілих двоє. Хо, а життя набуває смаку, генацвалі! Гам-мар-чоба!

— Баран, — зверхньо повторив, штовхнувши Вєніка в плече. — А ото хто, гля.

Жоден із хлопців не зауважував, як від стіни стрункими шерегами потяглися мокриці, таргани та павуки, як поховалася у шпарини мурашня й інша дрібнота. Не спостерегли цього і шмаркаті малі, всю увагу котрих забрали на себе двоє нагуляних лебасів, що відгонили гострою, хоч неочевидною небезпекою. Дівчинка смикнула за рукав хлоп’я, змушуючи відповзти за її спину. Кіріл зацікавлено нахилив голову, задер на лоба темні окуляри і вищирився.

— А йдіть сюда, — звелів безхатькам знічев’я. І майже одразу, накручуючи себе, повторив уже злостиво: — Кому сказано, тля!

— Нахрін, — неживим голосом пробурчав Вєнік, і Кіріл випростався.

— Ось твій должок, тріпло. Оба паразіта. А не хочеш платити — стрибай в річку, поняв?

Вдаючи непохитного капо, Кіріл ретирувався до сходів. Вєнік уже довів, що не вартий довіри, отож чим би не закінчилося його бараняче вагання, краще мати між собою та мішенню запас дистанції.

Мішенями, байдуже виправився Кіріл. Ту малу хрінь треба кінчати заодно з Вєніком. Добре, що набоїв удосталь. Добре, коли вмієш планувати і звик готуватися як належить.

Рукоятка надійно лягла в долоню.

— Хто я? — почулося з напівтемряви в глибині.

— Зараза, — зойкнув Вєнік, і Кіріл миттю насторожився, підняв пістолета, повів стволом, намагаючись зрозуміти, де ховався ще один бомжик — а напевне ж був ще один, до того ж аж ніяк не дитина, судячи з голосу Кірілового боржника-бігунка.

— Зараза? — з сумнівом відгукнувся луною невідомий: — Ні. Хто я? — а Вєнік уже лаявся вигадливо і верескливо. Кіріл сплюнув під ноги: ото й усе, чого варті качки. Дойшло до діла, і воно обісралося на завидки бегемотові. Буде смішно, якщо бомжик його ще й грохне.

Хоча… зручно, з іншого боку.

Та наступної миті істерично вигукувані матюки змінилися тонким пронизливим виттям, що протривало якусь мить.

Кіріл криво осміхнувся і облизав губи. Зараз бомжику належало піти розбиратися із другим непрошеним гостем. І потрапити під кулю. Непоганий результат незлецького дня. Ну-мо…

— Хто я? — пролунало з загуслої темряви попереду. Аж тепер Кіріл мимоволі відчув, як терпне карк. Грець із ними, бомжами, нерішуче подумав він, задкуючи.

— Хто я?

Кіріл розвернувся, заточившись і ледь не впавши.

Тонка постать у грубій — заляпаній, схоже, кров’ю — мішковині з округлою головою, перешитою хрест-нахрест, перехилилася над ним. Не простягла рук, та й чи мала ті руки? Не гарчала. Не скреготала, не бряжчала, не джерготіла радіоперешкодами, як у «Дзвінкові».

Щось гаряче побігло униз ногами Кіріла, і він відчужено обурився зрадливим організмом, спромігшись-таки звести курок.

— Хто я? — терпляче повторила постать.

Хлоп мав на думці кілька доречних термінів на додачу до озвучених Вєніком трохи раніше… але і їх забракло.

То був Йоокепль. Але коли надходить мить, звідки ж можна знати подібні речі, чи не так?

У нього все ж таки були руки — принаймні пальці, як з’ясував Кіріл зненацька для себе. Тоді перед хлопцем постав розкішний вибір: загорлати або стріляти. На обидві речі одразу не вистачило би часу.

А потім під міст повернулися тиша і таргани.

 

***

Марта скинула окуляри, потерла перенісся, вщипнула — щоб до сліз. Робота вперлася, мов йоржова кістка, і не піддавалася. Курсор осиротіло кліпав посеред монітору чорненькою рисочкою.

Мала би прийняти спадок, гадала би тепер по руці. Соромно, зате ситно.

Та до дідька! Світ не всох до цієї біржі, якщо не вдасться розписатися, можна піти працювати хоч би і кур’єром. Назар непогано заробляє роз’їзним агентом, на життя вистачить. А там Аніта довчиться, то, може, стане трошки легше…

— Аніта!

З кухні долинув брязкіт кришки чайника, ледь вловний посвист пари. Долинули пахощі простенького ароматизованого «Ліптона» з пакетиків: коли Назар відбував свої рейси, сестри обходилися без його улюбленого пуеру, тішачись зрозумілими цукерковими віддушками.

Відкинувшись на спинку крісла, Марта заплющила очі, вдихнула на повні груди. Дедалі дужче кортіло вважати дім мушлею, до якої зручно ховатися. Дедалі важче робилося давати лад із сестрою, яка, може, і тримала бабусю за руку в останні хвилини, але не зцілилася від… не стала меншим клопотом. Меншим, визнала Марта, тягарем.

Звичайно, Аніта вже не бешкетувала так, як раніше, натомість завела цікаві і кумедні звички та церемонії. Втім, зовні, як не рахувати характерного сонячного личка, округлилася, де слід, і не надто відрізнялася від ровесниць. Марта пробувала навчити Аніту обачності, але намарне.

— Іди сюди! — погукала Аніта з кухні. Марта випросталася, машинально клацнула електронку, відкрила одне-єдине свіже сповіщення. І за хвилинку закрила. Видалила. Сліпо мацаючи долонями по столу, відшукала пачку цигарок.

Дим ятрив горлянку, душив, вичавив сльози. Марта закашлялася і бухикала майже з насолодою — до запаморочення. До забуття. Цього не мало статися. Не з ними. Не з нею.

Чому?!

— Мартусь.

Сестри стали лицем до лиця, не зводячи погляду. Марта лічила змертвілим голосом: восьме березня, Канів, катання на Київському морі, екскурсія у Фельдман-парк, нічний велозабіг, споглядання зірок, день захисту дітей… лічила і не могла розтиснути п’ястуки. Подумки била погідне, зичливе личко меншої — у сім’ї буває старша сестра і мале гівно — у кров, розбивала негарні губи, кошлаті брови. Що тим часом міркувала Аніта, не вгадати.

— Чому він тебе скривдив? — спитала сонячна дівчинка перегодом. Поставила принесену чашку та малесеньке розпароване блюдце з босоногою жничкою. Закліпала беззахисно і наївно. Простягнула щось, що тримала у вільній руці: невеличку охайну ляльку-мотанку з перешитим навхрест лицем і вигаптуваними візерунками-літерами рушникової абетки. Марта мимоволі всміхнулася: літери складалися у кумедне неоковирне слівце «Йоокепль».

— А що тут написано? — спитала, схлипуючи. Аніта зітхнула:

— Ну… оберіг. Там написано слово «Оберіг». Як на тім малюнку, що я майже встигла у лікарні, знаєш? Тільки цього разу я закінчила. Все гаразд. Він справжній!

Ніколи, подумав усередині Марти хтось чужий та замерзлий нанівець, ніколи я не помічала, яке живе та зрозуміле світло у старих лампочок. Воно вилиняле, зжовкле, подібне до трудящого стариганя: розганяє пітьму і тіні, але й зблизька не придурюється кимось поважнішим за крихку скляну колбу з розжареною вольфрамовою ниточкою. А оці сучасні ледочки… вони ніби забігли перепочити з операційної вайлуватого хірурга. Світять туди, де от-от має початися розтин.

Вона пригорнула Аніту міцно-міцно і мовчала доти, доки змогла вдихнути без шаленства і люті, а тоді вони разом зіграли у нарди і скупалися, і довго розгадували хитромудрі плани качок у їхніх качиних історіях.

Вклякала над ними побожно подільська ніч.

 

***

Десь у Ґданську бігла щоденну пробіжку Кріста, котра давно вже зманювала Марту до Польщі, обіцяючи «прилаштувати і малу».

Десь біля ліжка непримиренно втупив нитковий хрест у ледові лампи справжній оберіг Йоокепль.

Десь на дні клатчика причаїлася косо заламана непоказна візитка інтернату для дітей на кшталт Аніти.

Десь під Рівним Назар, либонь, і досі кохався з тією, ким замінив собі Марту.

Десь у світі усе було чудово — у когось то напевне. Але Марта, видно, просто ще не встигла познайомитися з цими людьми. Далебі так.

 

***

Німота влаштовувала його дужче.

Ані ті, хто пробував улаштувати засідку й без вагань розстріляти, та виявляв наостанку, що у пласку фігуру малюнка практично неможливо поцілити, ані ті, хто брався за фінку, бабочку, викидуху, заточку, ані художники велосипедного ланца чи арматурини… вони не вболівали за тишу, упріваючи на ниві кривдження. Не мали гідності і відходити мовчки.

Довгий час у цих криках, бездумних вихваляннях і брудній лайці він наполегливо шукав себе. Своє ім’я. Свою долю. Свій сенс.

З часом, вивчаючи грубі шви, напоєні всім, чого не пошкодували кривдники, він потроху втрачав цікавість. Ішов, куди підказувало чуття: вздовж вулиць і стін, дротами і драбинами. Подеколи — затертими швами між цеглинами.

Навчався захищати швидше, дієвіше, бездоганніше. Встигати раніше. Діяти напевне.

Час від часу повертався під міст, зазирав у каламутну воду між острівцями плавучого сміття. Знов і знов шукав слів — лише своїх.

І повертався до чекання.

 

***

Тролейбус захряснув дверцята, і старший хлопчак завбачливо відвів убік геть дрібненького пупса, щільно вкутаного у капустяну одіж, самі ніс із оченятами світилися.

— Осторожно, — поважно сказав старший, з поцяткованою ластовинням пикою дрібного лихого тхорика. — Бо під колеса загримиш.

— Човник, — вимогливо спитав пупс, допитливо роззираючись на вулицю, повну затурканим буденністю натовпом. Старший кивнув неуважливо, поглядаючи на обидва боки вулиці, вздовж яких роззявилися проїзди у старенькі дворики.

— Вже незабаром, — сказав майже ласкаво… саме оце «майже» пробудило його вкотре. Серед мальовничої баталії на стіні висотки зненацька з’явилася перекреслена навхрест намальованими нитками пика ляльки-мотанки, під якою виднівся вишитий візерунок із літер, уже геть вицвілий і роками ніким не прочитуваний.

— Ага, — задоволено сказав до себе хлопчисько і упевнено взяв за сховану в рукавичці долоньку пупса. — Пішли!

Він рушив назирці, сумніваючись, чи не кепський сон порушив спокій. Дітлашня не нагадувала нікого з раніше перестрінутих ним кривдників; ба навіть тих, кого він нажахав до нестями, заставши за катуванням собаки чи кошеняти. Дивуючись собі, він перетнув вулицю, потім ковзнув усередину двору і дістався розчепіреної ляди до вугільного підвалу.

— Він о-о-он там.

Рудий помітно зблід, веснянки проступили, наче голкові проколи. Боявся, але не вагався і миті. Пупс подибав до ями, зацікавлено і довірливо зазираючи всередину. Чекати більш не було чого.

— Киш.

Йоокепль присів перед пупсом, порушуючи власні звичаї і звички. Той глипнув на прояву, що застувала дорогу до провалля, вимогливо вивернув долоньку, чекаючи, коли примху кинуться вдовольняти. За якусь хвилю тупнув ніжкою, навіть не злякавшись: надув губенята, крутнувся і почалапав до виходу з дворика. Нікого з дорослих досі не спостерігалося, і вже ніщо не перешкоджало взятися до старшого. До рудого.

— Ну?

— Т-ти… — хлопець сів на дупу і плакав, навіть не усвідомлюючи того. — Г-гол-лем?

Слово раніше не траплялося на шляху, і він посмакував звучання, але вже за мить втямив розчаровано зітхнув: знов геть не те. Тим часом хлопчина встиг шмигнути до проїзду з дворика, впевнений, що щасливо порятувався. У цьому частенько полягала частина кари. В надії.

Плече виявилося тлустеньким і кволим, відстовбурчене вухо — недомитим. Йоокепль полоскотав його ниточкою й шепнув:

— Ні. Не голем.

Хлопчина впав, задер голову, відваливши донизу щелепу. Лише з дітьми ще він і не заводився, невдоволено подумалось, і чомусь на мить уявилося, як воно — сидіти в різнобарвній од мастильних плям калюжі і дивитися вгору, на скажену, безжальну і безживну височину, що от-от позбавить інтернету, мультиків і бей-блейдів не на годину чи й цілий день, а назавжди.

Рудий скривджено зарюмсав, і  він завмер, притримався, дослухаючись до мулького чуття неправильності, хиби у власних діях. Не почувався зараз захисником, радше сам став кривдником.

Хлопчисько раптом вирячив очі, зойкнув: «От морока!» — і притьмом шугнув попід рукою чудовиська. Він залюбки встиг би вчинити із рудим катом що завгодно… але одне-єдине слово зупинило, заціпило, скувало на місці.

Ненадовго, але хлопчакові вистачило, аби добігти до пупса і висмикнути того з-під коліс вантажівки, з самої проїжджої частини.

Брати ще довго сиділи обійнявшись, плачучи і чекаючи на кошмар, котрий уперше зрадив своєму призначенню і почвалав геть, так і не покаравши винного.

Час йому почав плутатися, дерева стрімко тяглися догори, вулицею котилися чимдалі дебеліші автівки і квапилися дедалі гінкіші перехожі. Зрештою, як і колись раніше, він переповз через бордюрний камінь, відсапався, намагаючись зібрати докупи вистріпані нитки швів і гаптування. Втішив себе, мовляв, уже недалеко.

І впав, знесилений та охлялий.

— Знов?! Ох, знайду, хто тебе викидає, ото вже дам по сраці!

Шорсткі прохолодні пальці завиграшки обхопили його за пояс — я аж так змалів?! — підняли, обтрушуючи галузки, скабки, куряву, бруд, випадковий вкладиш від жувальної гумки. Забрали, упхавши до просяклої кухонним духом кишені фартуха. Внесли назад, до холодного дому, де він уперше вчився колись берегти, — наче не змарнував нагоду раз і назавжди. Наче десять чужих і байдужих доль вартували єдиної…

— Виперемо тебе, підштопаємо, будеш, як новий. От уже дітвора…

Склепінчастий вибілений вапном коридор здавався завченим напам’ять. Поворот і сходинка, просотувався він дрімотою, тоді по ліву руку ряд хромованих умивальників, звідки вже чутно пахощі капусти і вареної гречки. Сон, остаточно визнав він. Черговий сон, від якого колись знову доведеться прокидатися. Не надто, судячи з того, як виснажився цього разу, швидко.

Німота влаштовувала його дужче. Але він не заперечував і проти слів, доки звучали турботою та теплом.

Аж ніяк не заперечував.

 

***

Зазвичай щоночі Аніта кликала сестру, схоплюючись на ліжку, вимогливо шукаючи поглядом довкола себе у перлинній імлі відсвітів з-за вікон. Потім тулилася до холодної луснутої навскіс шибки, наспівувала незнаних пісеньок чи малювала дивоглядних птахів зі сплутаними крилами.

Когось із персоналу те смішило, когось змушувало зайвий раз пригорнути похнюплену дівчинку. Тим паче Аніта радо бралася до роботи, допомагала, прагнула придатися чим лиш вдавалося.

Працівники інтернату прихилилися до сонячної дівчинки серцем.

Але не інші мешканці, аж ніяк.

Спершу здавалося, що сонячні — та й інші примхливі і ранимі натури з неабиякими  щурами на горищах — всього лиш прагнуть виспатися, а поруч з Анітою про мирний сон належало забути. Попервах сам головний лікар вважав якраз так.

Одного разу завідуюча Ірина Шмигра, простуючи повз кімнату відпочинку, краєчком ока помітила дивну властивість руху пацієнтів у присутності Аніти. Варто малій було увійти до загальної зали, і щось змінювалося у візерунках нетвердих кроків утриманців, у жестах, у гримасах… Ірина мала повні руки клопотів, тож просто гукнула Анітку, та прибігла підстрибом і наступні дві години сумлінно прала, терла пил, перебивала подушки і перестеляла простирадла. Ріденьке какао обидві пили разом, під сягнистим навісом над заднім ґанком. Краєвид там замикався чималим дровником, спорудженим біля перехнябленої, зате ретельно вибіленої кочегарки.

Пізніше, уночі, упівока пильнуючи повадки мешканців савани, пані Шмигра зрозуміла, що уже дивилася епізод про змію, котра звивалася серед гнізд зимуючих птахів. Вона сіла рівно, втупилася в опуклий екран і наче наяву побачила там, серед гнізд, у стривожених, закам’яніло застиглих пташках, котрі помітили небезпеку… товаришів та товаришок маленької жительки інтернату. Волосинки на передпліччях Ірини стали сторч.

Цілий наступний день вона ніяк не могла примусити себе стати до Аніти спиною, аж доки не відчула на плечі гарячу вузеньку долоньку, запізніло сполошившись: не вгледіла! Рятунку!

— Тримай, — лагідно попросила Аніта, кладучи в долоню пані Шмигри невеличку ловкеньку ляльку-мотанку. — Буде тобі подружка. Щоб не боялася даремно.

Сестра Аніти часто телефонувала до інтернату або дзвякала скайпом, цікавилася настроєм і пригодами, турбувалася про одяг і необхідні дрібнички. Навіть вискочивши заміж у далекій Польщі, продовжувала перейматися «малою», котру інші пожильці інтернату давно уже кликали Наша Відьма. Її не травили, як колись побоювалася Марта. Її побожно уникали.

Наприкінці третього року Марта запропастилася, тиждень за тижнем не даючи про себе знати, коли не рахувати регулярних грошових переказів. Медсестри і санітарки переживали за Аніту, але дівча лишалося ласкавим, терплячим і добрим геть до усіх. Потроху про загадкове зникнення Марти забули, запхавши неясний туманний спогад кудись між очікуванням у касі банку та калюжею, яку заледве вдалося переплигнути.

Веронічку, чи не найменшу з сонячних, але зовні майже звичайного напрочуд вродливого підлітка, забирали прийомні батьки. Ставний, хоч уже в літах сивий дядько турботливо підтримував під ручку тендітну дружину, терпляче слухаючи жіночий щебет про нецікаві і недоречні чоловікам матерії. На виметеному бетонному ганку головний лікар заскалив ліве око, чомусь тривожачись серед погожої травневої днини . Санітарка допомагала Веронічці нести валізку, обклеєну наліпками з жуйок і фольгою із давно зітлілого букета.

Дівчатка зграйкою заздро милувалися солідною «Кією» і новими батьками Веронічки, бавлячи час здогадами про те, до якої школи та ходитиме відтепер.

Аніти, котра рішуче випорснула з парадних дверей і хутко подріботіла слідом за Веронікою, ніхто не чекав — і зупинити не встиг. Інтернатське відьменя рішуче тицьнуло Вероніці ляльку, значно більшу, детальніше погаптовану. Щось палко видихнуло у самісіньке вухо.

Названий батько Вероніки ввічливо, проте твердо відтрутив Аніту убік. Вероніка затрусилася, заридала, стрімголов метнулася до автівки, зникла за тонованим склом. Зніяковіла дружина стенула плечами, підбадьорливо плеснула Аніту по плечу.

Лише коли двигун запрацював, Аніта помітила щось під колесами.

Стрибнувши вперед, дівчина вихопила ту саму ляльку і широко розплющеними очима уп’ялася в заднє скло машини.

Вона ридала кілька годин, корчилася, тримаючись за живіт, а опівночі пішла до вбиральні і помазала власною кров’ю червоні нитки в гаптуванні. Почекавши трохи, спробувала покликати ляльку, звучи Оберегом, як учила колись бабуся Соломія, але хвилина минала по хвилині, а не ставалося геть нічого.

Аніта опустилася на кахляну підлогу, вибираючи бодай трохи чисте місце між тих жахів, які завітали до неї з майбутнього Вероніки: червоного шовку постелі, хижих зіниць відеокамер, спітнілих тіл… зрештою, кривавих плям і кількох блакитно-білих холодильників трансплантолога.

Не Оберіг, згадала раптом вона. Не Оберіг, звичайно! Марта казала справжнє ім’я цього охоронця, тільки от чи вдасться згадати його?

Аніта безконечно довго сиділа, похитуючись, на підлозі, але зрештою стрепенулася. Важко звівшись на рівні, вона обережно торкнулася личка ляльки і промовила:

— Йоокепль.

Лялька слухняно випала у прочинене віконце вбиральні. Хлюпнула калюжка води, що набігла з ринви. Аніта придивилася і помітила непорушне набивне тільце. Не засмутилася — засвітилась зсередини: у оберегові не було потреби, поки ніхто не скоїв кривди беззахисному.

На деякий час Йоокепль так і залишився лежати під стіною інтернату.

Але не назавжди.

 

***

— Хіба що оце-о, — тітонька простягла Марті брудну, розкислу й розтріпану ледь не дощенту ляльку-мотанку, помережану густою штриховкою, в якій вгадувалися бозна-колишні туш, і акварель, і китайські фломастери, і крейда…

— Така була моторошна історія, знаєте? Аніта хотіла подарувати її Веронічці, ну, може, чули, яку потім знайшли із усіма отими відео… кричала, щоб та взяла із собою талісман, що з ним буде у безпеці, що він… відганятиме зло.

Тітонька хапливо тернула очі, вдаючи, що прибирає порошину. Зніяковіло зиркнула на Марту. Зітхнула.

— Хороших дітей сюди здають мало, ніде правди діти. Або геть спорчені, або бистро учаться. Аніта була інша. Ми дуже боялися, що її обіжатимуть. Та якось, знаєте… бог милував.

— Та невже?

Тітонька спалахнула, підібрала губи в негарну бліду смужку. Зітхнула знову, відлунюючи вихору, котрий метався двором інтернату. Похитала головою:

— Ні, ваша правда, конєшно. То я не те сплела, простіть.

Марта поплескала тітоньку по плечу. Мотанка була останньою з того дріб’язку, що лишився по її сестрі. Лишився, як з’ясувалося, ще три роки тому. Марта розчаровано, невдоволено і водночас із полегшенням пригадала, як побоювалася, що їй доведеться успадкувати відьомство після бабусі Соломії, як мучилася нічними жахіттями, картаючи себе за боягузтво. Виявляється, то були звичайні вигадки… життя є життя, смерть залишається смертю, і ніяке ворожбитство не вбереже, коли надходить пора.

— Я, бува, уночі заснути не можу, знаєте, — порушила плин Мартиних думок тітонька з притулку. — Може, аби Веронічка узяла ляльку, то й жива осталась би? Хотя, може, і ні. Бо чьо ж тоді з Анітою оттак случілося?

Ну так. Марта відвернулася, стиснувши кулак. Чого ж тоді — це, мабуть, питання усього їх життя. Чого сталося саме так, а не інакше? З мамою. З бабусею. З Анітою. Навіть із Веронікою, хоча та, судячи з роликів у мережі, була розвинена не на свої роки…

Стоп, наказала вона собі. Спинися. Припиняй гризти, бо знову матимеш гостинчик від виразки. Забирай мотлох, пакуй до нього цю ляльку — і притьмом до Штвана в машину, до готелику, випити підігрітого вина — і спати, спати, спати аж до самого літака.

Вибач, Аніто, повторювала вона подумки, заокруглюючи розмову чемно і люб’язно, хоча ноги аж самі випорскували з-під неї. Вибач. Я все промахала, як завжди. Не виправдала надій. Ну що ж тут скажеш? Вибач. Вибач — і квит.

Вітер оббивав клени, закидаючи подвір’я інтернату подертими знеціненими новинами та мокрим жовтавим листям.

Марта спинилася лише на мить — уже за ворітьми притулку.

Захлинулася неочікуваним щастям повернутого їй життя. Звільненої від грізної тіні чаклунських забобонів долі. Стояла, дихала містом, у якому зросла і яким була довго, довше, ніж думала ще вчора, — у дечому навіть до нинішнього ранку.

— Ти ба, — мовила вголос, піднісши мотанку до очей і раптом упізнавши під нашаруваннями малюнків і брудних плям найперший вишитий візерунок. — Ні, ти ба! Це ж твій Йоокепль, сес… трич… ко…

Марта тримала ляльку за руки, запізніло шкодуючи, що зняла рукавички, немов сподівалася доторкнутися до Аніти бодай через її непоказний витвір.

Між ними стояла тиша, між ними увібгався вітер. І осінь.

І — Марта заплакала б, аби могла, — спокута.

Вона більше жодного разу не глянула у бік сріблястої «Октавії», за кермом котрої чекав надійний і мужній Штван. У цьому була ласка божа і до Марти, і до її мужчини, попри те, що вона сама так не вважала — довгий, не дуже добрий час. Але врешті збагнула, бо заднім числом, уже далеко-далеко пройшовши сходами, ми завжди розуміємо, у чому була сіль жарту і заковика загадки.

Тож Марта більше ніколи не стрілася зі Штваном.

Здебільшого тому, що йшла тими стежками, які торував Йоокепль. Той, хто бездоганно відчував кривду і непомильно віднаходив кривдників.

Той, кого зробили, аби захищати усе, не спроможне захиститися самотужки.

…Ти, хто читає це зараз, цілком певен, що — не від тебе?

Тоді озирнись.

 

Вiталiй Придатко