Історичні парадокси TV-DEMOCRACY

Кому яка демократія потрібна?

Пропозиція Newssky надати бачення розвитку демократичного руху викликала деяке спантеличення. Адже, навіть професійні наукові дослідження пропонують десятки визначень, і мало не кожен автор має власне уявлення про ДЕМОКРАТІЮ.

За якими критеріями можна визначати реальну демократичність суспільного процесу? Аби не загрузнути в термінологічних суперечках, скористаємося методом мінімальної достатності. Зокрема, порівняймо ключові ознаки ПРАКТИКИ демократії протягом минулого півстоліття.

Еталоном демократії 20 століття більшість політологів схильні вважати процес суспільного розвитку євроатлантичних країн протягом 60-80 років минулого століття. Саме та КОНКРЕТНА усереднена модель демократії «звабила» соціально активну частину радянських людей відкинути порядок «реального соціалізму». Модель була наочним взірцем для гідного життя по-людськи, і ми зробили вибір на користь ліволіберальної демократії замість «соціалістичної».

Оскільки регулярна виборність представницьких органів завжди вважалась незмінною підвалиною всіх різновидів демократії, саме процес виборів є всі підстави поставити в центр нашого аналізу. Нагадаю, що до 1989 року в Україні, як усюди в СРСР, реальних ВИБОРІВ не існувало: відбувалися лише регулярні ГОЛОСУВАННЯ за єдиний «блок партійних і безпартійних». Зрозуміло, що деякі «несвідомі громадяни» голосували ПРОТИ, псували бюлетені, але вони складали мізерну меншість, бо більшість керувалася принципом: голосуй, не голосуй, все одно буде по-їхньому. Головне, що не було ЗА кого ІНШОГО віддати свій голос, бо політичної опозиції просто не існувало. Таким чином «блок» завжди отримував близько 90 відсотків: не було навіть потреби у фальсифікації підрахунку голосів.

Проте, наприкінці 80-х років нова політика «гласності» і «перебудови», яку вособлював генсек М.Горбачов, зробила свою справу. Відбулися дійсні вибори на альтернативній основі: 1989-го (на І з‘їзд народних депутатів СРСР) і 1990 року (до Верховної ради УРСР та інших республік). Так до складу І з‘ізду в Москві та Верховної ради в Києві вперше потрапили люди, які публічно оголосили про опозицію до влади. Їхня частка в загальній кількості делегатів і депутатів була відносно невеликою: близько чверті. Але ця опозиція фактично стала перемагати провладну більшість в боротьбі за народну підтримку, тому що її аргументи побачили і почули десятки мільйонів людей. Відбулося це завдяки «перебудові зверху»: під тиском народного невдоволення влада заборонила прямі репресії дисидентів і дозволила «гласність», якою негайно скористалися тисячі журналістів. Інформація з екранів тимчасово плюралістичного Центрального (московського) телебачення і сторінок відносно вільної центральної (в основному московської) преси зробила свою справу.

Україна ж того часу набула репутації «заповідника застою»: ЦК КПУ саботував ліберальні ініціативи М.Горбачова, що дозволило тримати під контролем майже всі місцеві радіо і телебачення, практично всі республіканські газети. Протистояння зростало, і невідомо як завершилося би, аби не провалилася спроба державного перевороту (ГКЧП) наприкінці серпня 1991 року. Він і прискорив фактичну перемогу прихильників ДЕМОКРАТІЇ: заборону компартії та мирний демонтаж СРСР.

Таким чином, в нашій реальній історії були зафіксовані ДВІ вирішальні ознаки ДЕМОКРАТИЧНИХ виборів:

1. відносно вільна ПРЕСА (тоді ТБ ще не набрало нинішньої могутності) і

2. участь АЛЬТЕРНАТИВНИХ владі кандидатів.

І ось, за тридцять років після перемоги над «соціалістичною» демократією за допомогою виборів в Україні відбулися позачергові вибори ВРУ. Як і в 1990-му очевидна більшість виборців рішуче ВІДКИНУЛА владних кандидатів за принципом «краще гірше, але інше»!

Але на цьому схожість і завершується: вибори 2019 року можна вважати демократичними лише частково. По-перше, за наявності великих списків кандидатів у бюлетенях ФАКТИЧНОГО вибору у електорату не було, як і за радянської влади. Бо жодна партія і жоден кандидат в президенти не мали і не мають шансів бути обраними без підтримки хоча би одного олігарха. Таким чином, ми були приречені обирати не між добром і злом (як приміром 1990 року), а ЛИШЕ між заздалегідь купленими кандидатами.

Якщо ж взяти міжнародні умови, то під час війни за Конституцією вибори проводити взагалі не можна, і зрозуміло чому. В інформаційній сфері України досі переважає російська пропаганда в різноманітних формах: від масових каналів і «розп’ятих хлопчиків» до потужних ботоферм в мережах. Нарешті, більшість формально українських мас-медіа не можуть бути вільними, бо належать олігархам.

Як на мене, учасника і очевидця, агітація 1990 року була майже чистою у порівнянні з брудом і підступністю минулого року. Як бачимо, два ключових фактори демократичних виборів (відносно вільна та чесна преса і наявність ДІЙСНОГО вибору серед кандидатів) 19 року були гіршими, ніж 90-го.

Не дивно, що більшість виборців виявилися обманутими, і захмарний рейтинг переможців швидко покотився вниз. Якщо протягом восени більше сорока відсотків українців вважали, що нова влада краща, ніж попередня, то до середини лютого їх частка зменшилася до 30 відсотків. А частка тих, хто вважає, що чинна влада нічим суттєво не відрізняється від попередньої, зросла від 27% у жовтні до 39%. (Лютневе опитування Разумков Центру) В результаті Кабінет міністрів переможців вже за півроку довелося замінити.

Тим не менше, більшість політологів і соціологів наполягають, що минулого року відбулося дійсно народне волевиявлення, яке притаманне демократичним країнам. Принаймні, міжнародні спостерігачі і радники суттєвих порушень не виявили…

Кому же потрібна ТАКА демократія?

Я, наприклад, цілком поділяю думку професора-конституціоналіста, одного з чільних авторів Конституції України Віктора Мусіяки, який вважав, що українці ЩЕ не жили за демократії.

Застосування Основного Закону виявило його суттєві недоліки і викликало численні зміни. Бо орієнтувався, головним чином, на досвід сталих демократій, якого не мала і не могла мати пострадянська країна. Аналіз привів професора до висновку: ключовою проблемою стала відсутність в Конституції механізмів відповідальності посадовців — перш за все, найвищого, політичного рівня.

Якщо керуватися цією диспозицією, питання стоїть не про РОЗВИТОК, а про ФОРМУВАННЯ дійсної, а не оголошеної демократії в Україні. Зміна ракурсу вимагає долучити до відповіді низку питань, перші з яких оминути ніяк не можливо: 1.Якої демократії ПРАГНУТЬ українці? 2.До якої демократії протягом тридцяти років веде країну політикум?

Зрозуміло, чому питання поставлені саме в такому порядку. Демократія же означає владу НАРОДУ, а не владу ПОЛІТИКУМУ — чи не так? Цю жорстку логіку більшість аналітиків, на жаль оминають, ніби її не існує взагалі, чи наявність порушень «сама собою» зрозуміла: мовчазно мається на увазі.

Що не так вже в традиційних демократіях?

Професор Віктор Мусіяка прийшов до висновку: ключовою проблемою Конституції України стала відсутність механізмів ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ посадовців — перш за все, найвищого, політичного рівня. І пригадав, як він відстоював у проекті Основного Закону розділ «Громадянське суспільство», яке могло би нейтралізувати спроби узурпації влади в молодій демократії. Але розділ таки було виключено, в сталося те, що сталося.

Навіть західні політологи і соціологи все частіше визнають, що насправді мають «не зовсім демократію». Але переконують слухачів, глядачів і покупців: «так має бути», бо «інакше буде ще гірше». Якщо конкретніше: наявний політичний устрій (погодимося з визначенням tv-democracy) зовсім не те, що гарантують громадянам Конституції. Але інакше просто НЕ МОЖЕ БУТИ — за аналогією з Realpolitik, яка давно зосереджена не на ідеалах, моралі, або принципах, як розповідають дипломати, а на силі та здатності впливати на рішення інших. То, що ж говорити про демократію українську?

Зрозуміло, що «відхилення» від прав людини були завжди, хоч і різнилися в регіонах. Наприклад, в таких соціальних державах, як скандинавські країни, Фінляндія, Німеччина, Швейцарія суперечності регулювали досить успішно, в деяких інших конфлікти набували більш гострого характеру. Але в цілому від 70-х до нульових років соціальна «температура» на території західних держав залишалася стабільною.

Переламним виявися 2010 рік. Певною мірою, це стало наслідком фінансової кризи 2008-09 років, що суттєво збільшило чисельність нового класу — прекаріату. Разом з тим, розпочався більш масовий і масштабний процес: вибухового зростання соціальних мереж.

Якраз 2010 року власник порталу Netzpolitik.org Маркус Бекедаль заявив, що провідні політики Німеччини ПРОСПАЛИ Інтернет, в якому народжується «п’ята влада». Для еліти це означає, що розпочинаються кардинальні зміни. Політики більше не можуть обмежити аудиторію, де вони виступають, загнати її в чотири стіни… Тепер вони мають навчитися спілкуванню з громадянським суспільством.

Того же, 2010 року директор Інституту Землі при Колумбійському університеті професор економіки Джефрі Сакс нагадав, що останніми роками світ потерпає від корпоративного шахрайства, що гроші розбещують політиків і ринки в усьому світі. «Враховуючи тісні зв’язки багатства і влади з законом, стримувати корпоративну злочинність буде важко. На щастя, стримувати беззаконня може швидке поширення потоків інформації. Корупція процвітає в пітьмі, але все більше інформації виходить у світ за допомогою блогів та соціальних мереж. Нам потрібен новий вид політиків, які вестимуть виборні кампанії за допомогою вільного Інтернету, а не через платну пресу. Коли політики звільняться від пожертвувань з боку фірм, вони зможуть контролювати корпоративні зловживання.»

Як бачимо, соціальні мережі виявили і сформували нову світову парадигму: пересічна особа з ролі переважно об’єкта політичного процесу стає його ключовим суб’єктом. Традиційна модель ієрархічної держави в країнах представницької демократії вичерпується. Чинна конструкція і функції держави вже не надають адекватної відповіді на швидке зростання політичної суб’єктності особи .

На наших очах вперше у світовій історії окрема особа отримала можливість спілкуватися практично з кожним користувачем «всесвітнього павутиння» незалежно від будь-яких структур — державних, бізнесових, громадських тощо. Відтепер кожен громадянин САМ-ОДИН може творити суто приватну віртуальну організацію: на суто власні потреби і на суто особистий смак — відповідно до своїх здібностей і можливостей. Кожен може приєднуватися до відкритих спільнот, чи виходити з них. На нову парадигму вказує, зокрема, той факт, що в багатьох країнах традиційні партії перестали приваблювати людей, які схильні займатися політикою. Нині їх більше цікавлять блоги і соціальні мережі. Більшість людей, якщо не розуміють, то відчувають, що нова політика формується саме на цих майданчиках, які досить демократично і прозоро об’єднують людей.

Парадигма прийдешнього досить потужно виявилася вже навесні 2011 року масовими виступами, що відбулися в кількох європейських країнах з вимогою REAL DEMOCRATIE YA! Протестувальники не закликали голосувати за ту чи іншу партію, вони закликали тих, кого називають «загубленим поколінням», до повстання. Вони не вимагали підвищити зарплату, чи чогось матеріального — адже це були б лише реформи. Вони вимагали дійсної зміни системи…

Восени та взимку під гаслом Occupy Wall Street масові виступи відбулися у США, і президент Міжнародної соціологічної асоціації Іммануель Валерстайн, який спостерігав за процесом на місці, відзначав, що це була найважливіша політична подія у Сполучених Штатах від часів 1968 року: «Те, чого не врахували преса та влада (от не вчаться зовсім) — це те, що лейтмотив протестів широко та швидко підхоплять. Місто за містом розпочинали схожі «вправи»… Але науковці з певною репутацією почали припускати, що закиди на адресу Occupy Wall Street мають підстави. Аж раптом провідний рупор центристської респектабельності, «The New York Times», 8 жовтня виходить із редакційною колонкою про те, що протестувальники насправді мають «зрозумілий месидж і чіткі політичні вимоги» та що рух є «більшим, ніж молодіжні заворушення».

Наступного, 2012 року відомий український економіст, давній прихильник лібералізму професор Анатолій Гальчинський зазначав: «Тиск на капіталізм „знизу“ — це не тиск маргіналів. Марші протестів наприкінці минулого року в Нью-Йорку та інших містах США — це не марші 1930-х років на Вашингтон безробітних і голодних. На вулицю вийшов середній клас. Те саме можна сказати і про події в європейських столицях, а ця ситуація вже надто серйозна. Адже наша помаранчева революція (2004 р.) теж була революцією середнього класу».

2013 рік став початком другого Майдану. Згадаймо, що він виник з вимогами, які були подібні гаслам європейської хвилі протестів, але отримав більш виразний акцент — на гідності особи, яка й надала назву київській Революції…

Ідею Європи тепер несе в собі Україна

Якісно новий момент розвитку нової політичної парадигми, який виявився в Україні, одразу відзначили західні гуманітарії: «Ви надаєте плоть європейському проекту. Ви повертаєте йому суть і програму. Ви надаєте не тільки більш чистий, а й і більш точний і багатий зміст слову та ідеї Європи… Ви нагадуєте нам, яким дивом може бути Європа, якщо розвіяти те, що німецький філософ Едмунд Гусерль назвав „прахом великої втоми.“ — французький філософ Бернар-Анрі Леві під час Майдану».

Десятки представників академічної спільноти оприлюднили заяву: «український Майдан представляє Європу в найкращому вигляді — у такому, який багато мислителів минулого і сьогодення визначали фундаментальними європейськими цінностями… Дозвольте нам допомогти українцям побудувати нову Україну — і тоді вони, безумовно, допоможуть нам побудувати нову Європу і більш справедливий світ».

Відзначимо, що український феномен став несподіванкою лише для іноземців, які не знають нашої історії, менталітету. Досить нагадати професійне спостереження психіатра Семена Глузмана, який відбув в радянських таборах для політичних сім років: «ми можемо, мусимо інтерпретувати наступний факт, очевидний і водночас загадковий: протягом усіх років існування післясталінського апарату політичних репресій в СРСР у таборах для особливо небезпечних державних злочинців (в просторіччі — політичних) вихідці з України завжди були найбільшою групою. І ніколи, ні в хрущовські, ні в брежнєвські часи, не бачив там жодного дисидента з Білорусі. І Киргизії, і Казахстану, і Таджикистану… А всевидючий і все чуючий апарат КДБ був же скрізь: в кожному районному центрі, з численними платними та ініціативними агентами.

Що це? Наявність тут, в Україні якогось особливого ферменту опору? Або невідомого науці вірусу непокори? До речі, значна частина українських іншодумців, які відбували покарання, була зовсім не з західних українських земель.

Пояснити не можу. Навряд чи це зможуть пояснити і найбільш кваліфіковані етнопсихологи. Важливий факт: це було так».

Українська філософіня і відома письменниця Оксана Забужко на початку війни 2014 року надала схожий професійний висновок: «…ЄДИНОЮ країною в Європі, яка наразі реально ламає довголітній план путінського „ґран-реваншу за 1991-й“, була й залишається — Україна. Саме так: без власних політиків і ЗМІ, без нормально функціонуючої держави, гола й боса, як той „чорносвиточник“, — силою самої тільки фаустівської „волі до життя“. І це, якщо вдуматися, справді феноменально».

«В такому чистому вигляді громадянського суспільства зараз немає навіть у Європі, де людей об’єднують здебільшого спільні інтереси: пенсії, зарплати, тощо. Я не можу собі уявити в жодній європейській країні, аби люди декілька тижнів мерзнули під загрозою бути „зачищеними“ у будь-який момент заради досить абстрактних цінностей, які не пов’язані з „покращенням життя вже зараз“. Український Майдан, який зібрався „заради Європи“, значно переріс саму Європу і її політиків. Ми бачимо, як європейські політики готові зраджувати „європейські цінності“ через страх чи якісь власні політичні або й економічні інтереси — Майдан на такий компроміс поки не готовий йти» — зазначив архімандрит Кирило (Говорун): кандидат богослов’я, старший викладач Стокгольмської школи теології, науковий співпрацівник Колумбійського університету (США).

Швейцарський економіст, колишній член Римського клубу, футуролог Богдан Гаврилишин пізніше підкреслював: «На Майдані не було конкуренції, але були створені всі потрібні служби: не за наказом уряду, а через почуття обов’язку перед своїми співгромадянами та країною… Ця мотивація є фантастична. Таким чином, наші люди вже почали діяти згідно з тою новою парадигмою, за якою повинен жити світ. Ми не мусимо у всьому доганяти світ — чи то Європу, чи то США… То дуже мало потрібно, щоби українське економічне диво почалося. Думаю, що початок може бути за два роки, але потрібні тотальні трансформації.».

Сподівані тотальні трансформації, на жаль, заблокувала феодально-олігархічна система. Перший віце-президент НАН України, директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін наголосив 2016 року: «Нинішня Україна пожинає гіркі плоди попереднього двадцятилітнього розвитку, що призвів до формування олігархічної суспільної системи, яка паразитувала на радянському спадку, імітувала ринкові й демократичні процедури та інститути, поляризувала українське суспільство, гальмувала розвиток середнього класу, деформувала політичну культуру, створила залежну й безініціативну зовнішню політику, підірвала потенціал збройних сил. Вона виявилася неспроможною витримати потужний зовнішній удар, завданий російською агресією.

Докорінна перебудова цієї системи є першою передумовою остаточної перемоги над агресором та відновлення територіальної цілісності й державного суверенітету.»

Олександр ТЕРТИЧНИЙ,
консультант з питань публічної соціології,
редактор інформаційного бюлетеню «Демократичний вибір» (1990-94р.р.)