Короткий путівник 2016: Історична Київщина

Вельми короткий путівник — 2016: Історична Київщина

Київська Русь у 945 році.

Київська Русь у 945 році. Джерело: Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 4. — С. 232. Фото — на умовах ліцензії GNU FDL (2007).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Історична Київщина — «мала Батьківщина» Хмельницького, Шевченка та України. ІІІ. Смуга на перетині з історичною Волинню: Житомир й ін. (Ч. 1, переважно давньоруська)

Цього року подорожуючи історичною Київщиною, ми вже відвідали сам Київ, Суботів, Чигирин, Козелець і Лемеші. Тепер помандруємо на північний захід регіону, що нині перебуває у складі Житомирської області.

Річка Тетерів у Житомирі. Фото — Texnik (2008).

Річка Тетерів у Житомирі. Фото — Texnik (2008).

 

Подорож почнемо з Житомира. У цьому, як на мене, вельми привабливому місті (разом із рідним Харковом) працюю останніми роками, викладаючи й головним чином виконуючи вельми цікаві та, сподіваюся, хоч трохи корисні для країни науково-дослідні проекти в Житомирському економіко-гуманітарному інституті Університету «Україна», керівництву якого принагідно висловлюю щиру вдячність за створений режим найбільшого сприяння.

Колись давно, у минулому житті, хоча вже й у теперішньому столітті, написав вірш, у якому заклав програму на майбутнє, що нині є сьогоденням. Наведу його:

 

ЖИТОМИР

          Ректорові уславленого Харківського університету, дорогому другові

          Вілю Савбановичу Бакірову, молоді роки якого пройшли в цьому місті

 

Щоб позбуватися сердечної втоми,

я б відвідувати якнайчастіше волів

багате на чари місто Житомир —

місце народження двох Королів.

 

Старшого з них красномовного сина

проза вражає — яскрава й чітка.

А ще в його особі отримала Україна

свого селянства співця й захисника.

 

Другий найперспективнішу з революцій

сам і очолив, і реалізував:

керовано вивів у Космос людство,

з чого почалася епоха нова.

 

Дар дорогоцінний — давньоруське коріння,

дар дорогоцінний — і польський вплив.

Житомир дав слово Короленка країні

і разом з Корольовим її окрилив!

 

Річка Кам’янка в Житомирі. Фото — Texnik (2008).

Річка Кам’янка в Житомирі. Фото — Texnik (2008).

 

Як на мене, Житомир — вельми мальовниче місто. Можливо, хтось із шановних читачів пам’ятає, що автор «нерівно дихає» по відношенню до українських річок. Тому не здивується повідомленню, що мені дух забиває, коли потрапляю на береги притоки Дніпра з іменем прекрасного птаха — Тетерів. Ця предивна річка простягнулася вздовж південних околиць Житомира. А річці Кам’янці, що є вже притокою Тетерева, присвятив рядки мовою не лише «попси та блатняка», які можна прочитати на стор. 84 моєї книжки «Избранное для избранных» (Харків: Майдан, 2013):

В Житомире, хоть центр невдалеке,
сквозь заросли с трудом я лучик тонкий
ловил на ЗДЕШНЕЙ Каменке
реке
«тенистой», как притоки Амазонки.

Коль погрузиться в зелень с головой
поставили, друзья, благую цель вы,
то замысел осуществляйте свой,
бродя в роскошной гуще МЕСТНОЙ «сельвы».

 

Щоправда, ця «сельва» поглинула не лише душу автора. У супроводжувальному тексті до плану міста Житомира, виданого на початку десятиліття, під рубрикою «Культові споруди» згадується костел єзуїтського монастиря, розташований нібито за адресою вул. Черняховського, 14, а під рубрикою «Пам’ятки архітектури» — келії єзуїтського монастиря (1724 р.) за адресою вул. Черняховського, 12. Так ось, немає між цими двома багатоповерхівками на вулиці, яка веде саме до Кам’янки, ні храму, ні будинку з келіями. Є лише сумні руїни, що загубилися в хащах житомирської «сельви», на клаптику землі, густо всіяному кущами, деревами та сміттям…

 

Житомир. Камінь на честь заснування міста

Житомир. Камінь на честь заснування міста, як на ньому зазначено: «Року 884…». Фото — BogdanZt (2014).

 

Нагадаю, що в цьому путівнику насамперед спираюся на 10-томну наукову «Енциклопедію історії України» (ЕІУ) [Київ, 2003—2005, 2007—2013], головою редакційної колегії якої є академік НАНУ В.А.Смолій. Також вельми корисним для мене стало звернення до першої у вітчизняному і світовому архітектурознавстві академічної «Історії української архітектури» [Київ, 2003], виданої за редакцією визначного архітектурознавця В.І.Тимофієнка (1941—2007). Взагалі, хотів би висловити щиру вдячність всім авторам цих та інших використовуваних праць, що присвячені історії, сучасності, географії, культурі, архітектурі, літературі та мистецтву України.

Так ось, у статті з наукової «Енциклопедії історії України» Д.С.Вирський сповіщає: час заснування Житомира достеменно невідомий. Фактом є лиш те, що вченими-археологами в межах міста знайдені залишки давньоруського городища ХІ—ХІІІ століть. А перші писемні свідчення про Житомир з’являються тільки за литовської доби [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 153]. Іншим чином висвітлюються ці питання в статті української Вікіпедії «Історія Житомира». Там повідомляється, що за місцевою легендою, яку записав історик ХІХ століття священик Микола Трипольський, місто започатковано близько 884 року. Назву воно одержало від імені руського дружинника київських князів Аскольда й Діра — Житомира (наголос в імені легендарного засновника, на відміну від назви міста, пропонується робити на останньому складі). Він нібито відмовився служити новому київському володарю Олегові та сховався в лісах, оселившись на високій скелі при злитті річок Кам’янки й Тетерева. Згодом тут було збудовано дерев’яний замок. У літописах Житомир начебто вперше згадується під 1240 роком. Повідомляється, що під час монгольської навали давньоруське місто було дощенту зруйновано.

 

Герб Радомишля.

Герб Радомишля.

 

Але ж люди почали селитися на теренах нинішньої Житомирської області задовго до давньоруської доби, як сповіщає Я.В.Верменич, ще від часів пізнього палеоліту [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 155]. А дослідження пізньопалеолітичної стоянки, відкритої в розташованому на південний схід від Житомира стародавньому місті Радомишль, дозволило історикам зодчества та містобудування дійти висновку, що вже в ці часи поряд із стихійним розташуванням жител простежується поява елементів організації поселень — розміщення жител по колу із середнім простором для господарсько-побутової діяльності або для культової споруди. Базовою ж структурною одиницею пізньопалеолітичного поселення був сімейний господарчо-побутовий комплекс [Чернецький (2009): с. 65—66]. Ці відмітні риси простежуються також, зокрема, на прикладі чи не найзнаменитішої пам’ятки археології та архітектури тих часів — Мізинської (Мезинської) стоянки; про неї розповідається в першому з-поміж нарисів мого «вельми короткого путівника», присвяченому Чернігівській області.

А протягом Х—ХІІІ століть територія теперішньої Житомирської області входила до складу Давньоруської держави як частина Київської землі [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 155], тим самим «започаткувавши» свою приналежність до історико-географічного регіону Київщини. Зокрема, якщо рухатись із крайнього півдня «смуги», котру відвідуємо, тут було досліджено низку городищ літописних міст, включаючи Ярополч біля села Яроповичі Андрушівського району і Городеськ або Городськ (наголос на першому складі) біля села Городське (наголос на останньому складі) Коростишівського району. Поселення на землях, що нині є територією міста Коростишів (наголос на передостанньому складі) [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 183], розташованого на берегах Тетерева, також існувало вже за часів Київської Русі: за переказами, тут знаходився центр племені міньчан або мічан — відгалуження древлян. Попередником Радомишля [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 114—115], який знаходиться нижче за течією того самого Тетерева, при впадінні в нього річки Мика, вважають «город» Мичеськ, згаданий в Іпатіївському літописі при описі подій 1151 року; на жаль, від решток його відомого з літератури ХІХ століття городища в наш час не лишилося слідів. Цікаво, що з моменту затвердження в 1796 році і до сьогодні герб Радомишля (котрий тоді й аж до 1946 року мав офіційну назву Радомисль) через помилку укладачів містить зображення, яке символізує літописну подію 945 року, що відбулася не в ньому, а в сусідньому за нескромними русько-українськими вимірами Іскоростені-Коростені, до якого й перебираємося.

 

Коростень. Городище

Коростень. Городище ІІІ літописного Іскоростеня з пам’ятником легендарному древлянському князю Малу — новим «символом міста» — на вершині гори. Фото — Jbuket (2011).

 

Ще цікавіше стає, коли довідуємося, що Іскоростень уперше згаданий у літописі у зв’язку з убивством поблизу нього древлянами київського князя Ігоря Старого під 945 роком… також помилково. Насправді той князь Ігор загинув восени 944 року! А от стосовно спалення міста княгинею Ольгою в 946 році розбіжностей у джерелах немає. Б.А.Звіздецький сповіщає [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 538], що археологічними еквівалентами літописного Іскоростеня є три ізольовані одне від одного городища та залишки некрополя, які розташовані в південно-східній частині нинішнього міста Коростеня, на правому березі річки Уж — притоки Прип’яті. На перших двох городищах зафіксовано матеріали VIII — середини того самого Х століть, на третьому ж — VIII—ХІІІ століть (а також пізньосередньовічні). Тобто на останньому за давньоруських часів люди вочевидь жили і після спалення міста княгинею Ольгою. Войовничу княгиню, судячи з деяких свідчень, і надалі приваблювала мальовнича Древлянська земля, але вже в більш мирний спосіб. Зокрема, у нинішньому Коростені (та в околицях давньоруського Іскоростеня) є місце, де річка Уж стрімко несе свої води між скелями. Тут, за переказами, володарка Русі любила купатись. І тепер один із виступів у скелі має назву «Купальня княгині Ольги» [Чернецький (2009): с. 68].

 

Коростень. «Купальня княгині Ольги» на річці Уж.

Коростень. «Купальня княгині Ольги» на річці Уж. Фото — Jbuket (2011).

 

А ось після монголо-татарської навали місцевість, на якій розташовувався Іскоростень, спустіла й заросла лісом. Пізніше її тривалий час називали Древлянкою [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 182].

Принагідно нагадаю, що древляни — це об’єднання східнослов’янських племен, які жили в межиріччі Случі, Прип’яті й Тетерева. Невідомо, як довго його центром було місто Іскоростень. Однак А.Г.Плахонін сповіщає [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 462—463], що найдавніший літописний ізвод свідчить про протистояння древлян і полян ще в VII—VIII століттях. Також літописи повідомляють про численні походи київських князів Аскольда, Олега, Ігоря Старого (для якого ці забавки погано скінчилися) на древлян, що повставали проти залежності від Русі.

 

Руські землі в 1262 році.

Руські землі в 1262 році. Джерело: Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 4. — С. 241. Фото — на умовах ліцензії GNU FDL (2007).

 

У другій половині Х століття політичним центром Древлянської землі стає розташоване північніше Іскоростеня-Коростеня, на лівому березі притоки Ужа річки Норин, місто Вручий (так до 1569 року називався нинішній Овруч). Зазначається [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 516], що, ймовірно, воно виникло як укріплений населений пункт чи наприкінці ІХ, чи вже в наступному столітті. А 970 року великий князь київський Святослав Ігорович (чиє по батькові пишу так, як це робиться в науковій «Енциклопедії історії України»; див., напр., присвячену йому статтю: [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 487—488]) посадив намісником у землі древлян свого сина Олега Святославича. Перша літописна згадка Вручия-Овруча під 977 роком засвідчує наявність у ньому оборонних споруд із брамою та містком, перекинутим через рів.

А.Г.Плахонін повідомляє [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 463], що надалі терени древлян за великого князя київського Володимира Святославича отримав його син Святослав Володимирович. Після смерті обох у 1015 році Древлянська земля, втративши первісну назву, була приєднана до Київської землі. Кажучи по-сучасному, певною мірою політичну автономію ці терени повернули лише у ХІІ столітті. В останній його чверті Вручий із прилеглими землями став удільним володінням князя Рюрика Ростиславича. В.М.Ричка сповіщає [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 516], що саме цей князь-меценат близько 1190 року збудував у місті церкву Святого Василія, про яку я вже трохи розповідав в іншому нарисі.

 

Овруч. Свято-Василівський собор

Овруч. Свято-Василівський собор (кінець ХІІ ст., архітектор — Петро Милоніг; реставрація 1907—1909 рр., архітектор — О.В.Щусєв). Фото 1950-х років.

 

Наведу строфу зі своєї поезії «На вдячну пам’ять першому зодчому Русі, чиє ім’я відоме», яку включив до нарису, згаданого вище:

 

Кайдани шаблону рвучи,

приніс Милоніг красу

вже власну в Чернігів, Вручий…

на Русь нашу — всю!

 

Тож шановні читачі, з якими разом подорожуємо, вже знають, що предивний храм в Овручі збудував на замовлення князя «Русі архітектор ПЕРШИЙ Петро Милоніг». Аби вони мали змогу оцінити зовнішню красу церкви-Собору, вміщую дві ілюстрації: фахове чорно-біле фото середини минулого століття і кольорове, зроблене зовсім недавно, що відображає нинішній вигляд безсмертного витвору. Також певною мірою відрізняються варіанти підписів; це зроблено з метою відбити різні варіанти представлення інформації. Додам, що в інтер’єрі церкви збереглися фрагменти давнього фрескового розпису з позолотою [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 444].

 

Овруч. Церква Св. Василія

Овруч. Церква Св. Василія (близько 1190 р., архітектор — Петро Милоніг; реставрація 1907—1911 рр., архітектор — О.В.Щусєв). Фото — Kiyanka (2009).

 

Саме в Овручі доречно знову згадати про внесок до культурної скарбниці одвічної України визначного російського архітектора, реставратора, художника, історика й теоретика архітектури Олексія Вікторовича Щусєва (1873—1949). Н.Г.Ковпаненко [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 689] слушно називає його одним із провідних майстрів неоруського стилю в архітектурі. Далі автор біографічної статті повідомляє: саме Щусєв у 1904 році провів архітектурно-археологічне дослідження руїн овруцької церкви Святого Василія та протягом 1907—1911 років відновив пам’ятку з повним збереженням усіх давніх фрагментів, «що стало етапом у розвитку методики реставрації». Так діяли гідні представники справжньої, високої російської культури. Але чи варто розраховувати на те, що сьогодні їх приклад наслідуватимуть багато з-поміж громадян убогенької, злостивенької, по суті жалюгідненької путінської «Росії»? На превеликий жаль, ні:

 

ВІДПОВІДЬ НЕОМОСКВОФІЛАМ

 

«Знов дружитимемо, щойно стихне

ця війна»? Не маєте ви рації.

Більше розраховую на їхні

контрибуції та репарації… 

06.10.16

 

О.В.Андрощук зазначає [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 516]: згадка князя Андрія Вруцького, який гіпотетично правив у першій половині XIV століття, у синодику уславленого Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря дає підстави припускати, що в «татарську добу» — волію її називати пізнім періодом давньоруської доби — місто було важливим центром Київської землі. А в 1360-ті роки Вручий увійшов (разом з усією тодішньою Київщиною) до складу Великого князівства Литовського…

Далі буде.


В тему:

UkrNET - поисково-информационный ресурс