Фото, на яких нам не можна бути

Як давно ви відкривали сімейний альбом? І переглядали фото родини? Фото дитинства, юності, молодості? Фото, на яких так приємно побачити себе, пригадати миттєвості щасливого минулого? Коли забули — перегляньте, пригадайте, усміхніться. Адже, переконаний, вам не соромно за ваше минуле.

Мені — не соромно за свої фото.

Я маю навіть дивну мрію про фото, якого ніколи не було і ніколи не матиму. Відкрию таємницю. У дитинстві я був… Олімпійським чемпіоном! Зі стрільби з луку. Я був таким щасливим. І не має жодного значення, що то була Мала міжшкільна Олімпіада, я б так хотів мати хоч жовтеньке, сіреньке фото, де я із луком, де стріла, де я такий юний і щасливий… Фото, на якому так хотілося б бути. Бути увічненим у щасливу мить — фото щастя на все життя…

Але з віком я почав розуміти, що існують фото просто протилежні.

Фото, на яких нам не можна бути. Фото — ганьба. Фото — сором. Фото — безчестя. Фото — негідність. Фото — вирок.

Людині не можна бути на фото, де ти — хоча і молодий, стрункий, у галіфе і добрих хромових чоботях, стріляєш у потилицю іншій людині — жертві репресій, що приречена після твого пострілу навіки упасти у прірву могили, на краю якої стоїть на колінах і котру сама й викопала лопатою, що на фото так гарно видно поруч.

Людині не можна бути на фото, де ти — зі щасливим від нацистського чи комуністичного безумства обличчям — тягнеш роки у захваті до фюрера чи вождя. Бо і фюрери, і вожді — близнюки, з вусами вони, чи без. І, о, Господи, краще вже бути жертвою на фото репресій, ніж жертвою імперського совкового психозу.

Не можна бути на фото, де ти — тикаєш пальцем у чужу вічнозелену кнопку на чужому депутатському пульті, куди ти щойно запхав чужу депутатську картку, ну, не можна ж, люди ж бачать, бачать і ненавидять за одвічну безсоромну суто депутатську привселюдну брехню.

Не можна бути на фото, де ти — сивочолий нардепунька, що зваблює гонорарами дівчаток за викликом на своєму айфоні, бо тоді ти й сам — трішечки за викликом…

По-людськи не можна бути на фото, де ти — із політично-непристойним виразом неголеного неохайного обличчя — впритул шепочеш на вушко першій особі щось підозріло не подібне до державницьких справ. Два-три таких, пробачте, фото, і не віритимуть ані тобі, ані тій особі, ані вашій з ним недоголеній державі, до якої годі чекати довіри і у межах, і за межами кордонів.

Людині не можна бути на фото, де ти — у кайданках на білих рученьках стоїш, у неочікуваній ще хвилину тому, компанії чорних велетнів з ДБР, а на твоєму непомірно величезному столі твого непомірно величезного робочого кабінету не вміщується непомірна кількість американських президентів непомірно непристойного хабара. І хоча твоє обличчя на фото замальовано, усі все знають, і вже втратив лице назавжди.

Людині не можна бути на фото, де ти — із каменюкою проти автобуса, у якому за крихким склом сидить, прикрита скам’янілим тілом матусі, невинна дитина, вину якої ти раптом побачив у тому, що дорослі невігласи бездарно організували повернення дитини і мами її з далекої країни незрозумілих ієрогліфів і хвороб.

Людині не можна бути на фото, де ти — узимку на гарячих островах Індійського океану думаєш, що ухопив бога за ноги і тому дозволяєш собі, як ти сам собі навіяв, познущатися підписом до знимку на кшталт «я всіх переграв», а насправді — лише виказав стан своєї дрібномеленої натури, і ти насправді — ніхто, ти не вартий паперу, на якому друкували фотку…

Таких фото багато.

Бо, на жаль, багато таких персонажів.

І людям не можна бути на таких фото, не по-людськи це…

…А як позбутися фото, за які соромно?

Просто.

Просто жити життям, за яке не соромно, ось і все. І ніколи не буде фото безчестя.

Сергійко Щеневсе
для Newssky