«Додому»…

Рецензія на український драматичний фільм «Додому»

«Додому» («Evge», кримськотатарською) то повнометражний режисерський дебют Нарімана Алієва з Ахтемом Сеїтаблаєвим і Ремзі Біляловим у головних ролях. Світова прем’єра цієї стрічки відбулася 2019 року на Каннському міжнародному кінофестивалі.

Дата випуску: 7 листопада 2019 р. (Україна)

Режисер: Алієв Наріман Рідьванович

Продюсер: Володимир Яценко

 

 

Насправді ж фільм «Додому» називається словом “Evge”, яке не видається глядачеві чужим, оскільки є коренем слова «Євгеніка» – практика покращення духовного і фізичного здоров’я людини, а, отже, це теж про шлях до себе, про повернення до витоків, до місця, де ми народилися. І закінчується словом “Бісмілля” – скороченою формою від «Бісмілля-ір-рахмані-р-рахім» (іменем Аллаха милостивого, милосердного)», коли, відпливаючи вночі у темряву, що нависла над Сивашем, але яка ніби творить темряву над річкою Стікс, його вимовляє головний герой, і ми знаємо чому – бо багато людей ще повернеться до Бога, і їх нам треба поважати. Так ось, тієї миті на екрані з’являються титри слова «Бісмілля» – і все. Без перекладу. І відсутність перекладу з кримськотатарської, здається, й не вражає українських глядачів. Схоже, до кінця кіноповісті їм усім вже стає зрозумілим зміст цього слова, яке є першим словом молитви.

Можна лише подякувати авторам сценарію, за цю їхню мистецьку знахідку. Ці прадавні молитви, що прошивають і зшивають полотно розповіді, виводять історію про цілком сучасні події (старший син загинув на російсько-українській війні, рідний Крим окупували російські загарбники) на рівень епічного, майже міфологічного оповідання. Бо це є також історія про загубленого сина, і про батька, який намагається віднайти та повернути собі свого молодшого сина, щоб вберегти рівновагу в житті. І історія ця сама є вічною.

Те, що старший син загинув у бою геройською смертю, вказує, що його батько таки доклався до виховання сина у бойових та патріотичних традиціях. Тепер тато намагається навчити молодшого сина давнім традиціям, і передати йому власні, такі необхідні життєві навички, не лише молитви, а й ставлення до жінок та ножового бою, на вдосконалення яких сам тато явно витратив не одне десятиріччя. Він мусить так робити, бо поспішає. Бо розуміє, що мав би це зробити давно, коли син ще був хлопчиком, а не юнаком, та в ті часи хворіла дружина цього чоловіка, вимагаючи додаткової опіки, він будував дім для великої родини, на три сім’ї – власної, існуючої, та двох майбутніх – для своїх синів. Це потребувало величезних зусиль, зосередженості на процесі заробляння грошей, і на виховання дітей часу вже не залишалося, особливо, коли померла його дружина, і вони всі осиротіли. Тепер же, відчуваючи, що він має, чи не останню можливість, чоловік перетворює акти виховання на акти любові. Бо інакше вже й бути не може.

Чудовий сценарій. Єдиним сумнівним місцем (як на мене) є сцена прориву батька і сина на автомобілі з тілом ще одного, покійного сина, через кордон, за допомогою підпалу трави. Підпал не допомагає порушникам. А прикордонники готові до підпалів, оскільки вони стаються часто. Проти цього існують старі перевірені тактики. Але не вдаватимемося у глибини науки про патрулювання прикордонних ділянок, з їхніми пастками і секретами. Пробачимо сценаристам їхнє бажання додати героїзму, тепер вже татові і синові, разом.

Чудовою, з погляду драматургії, є сцена з паперовим повітряним змієм, якого тато налаштував чужим дітям, і ніби життя повернулося до нього самого, і він сміється, бо жива пульсація змія у небі є чистим символом пульсації його власного серця, пульсації крові. Але, змій припиняє політ, і одночасно з ним, падає й батько. Бо логіка життя підказує, що попереду смерть, і забути про це неможливо.

Шкода, що в цей добрий сценарій, усе ж таки, потрапило й дрібне, гниле насіння кремлівської імперської пропаганди, коли в одній зі сцен у Києві, головний герой кричить на цивільну дружину, тепер вже вдову свого загиблого на фронті сина: «Це ти його вбила, пославши на війну!» – тобто, мається на увазі, якби його син не пішов воювати за Україну, то залишався б живим. А в іншій сцені, коли українські прикордонники знаходять у його автомобілі російські номерні знаки, головний герой обурено кричить: «Ви думаєте, нам там легко живеться, у Криму (під російською окупацією)?!» Дивний, якщо не сказати більше, дуалізм свідомості кримчанина – «1. Росіяни загарбали Крим, і нам тепер там жити важко. 2. Якщо стати на прю з росіянами, то російські солдати можуть тебе і вбити.» А як ти думав? І як ти хотів звільнити від російських загарбників Крим – шляхом покладання квітів до підніжжя пам’ятників російських «ихтамнетав»?! Ні, брате, звільнення прийде лише шляхом жертовності та героїзму, якого вимагає від усіх громадян України ідея звільнення України і Криму, і Донбасу, від теперішньої російської військової окупації.

З точки зору операторської майстерності – високою школою є виконання сцени з вогником запальнички вночі, яку тримає юнак, на фоні освітлених вікон далеких будинків. Усі деталі тут працюють (і спрацьовують)! Операторові вдається об’єднати в одному кадрі усі шість планів: зі світловою аурою довкола голови юнака, стійкого вогника запальнички, незважаючи на нічний вітерець, зоряного неба, і далекого нічного міста. Не впевнений, чи сяяв там ще й Місяць, але вже точно виблискувала роса на траві, і усі об’єкти – і в фокусі, і в розфокусовці – були необхідними мазками цієї суцільної єдиної і органічної картини Космоса, у якому й триває наше життя. Промовистими були також і крупні плани облич головних героїв фільму, я б їх назвав безпомилковими. Взагалі візуальна картина трагедії є побудована на плавності зміни кадрів і відсутності деталей,  чи сторонніх «фішечок», які б у цій картині, однозначно, були б зайвими.

Вражає остання сцена, де молодший син тягне піском порожнього пляжу мертве тіло свого старшого брата, а за ними шкутильгає ледве живий тато, і, щоб надихнутися, і отримати небесну підтримку, син заводить молитву, яку він вивчив лише вчора: «Бісмілля і Рахман і Рахмон…» і тато вторить йому, все тихше й тихше, і камера вже не показує тата, …і ми розуміємо – чому…

Хоча, звичайно ж, ця молитва сильна. Навіть стоячи спиною до розстрільної стінки, в останні миті, до того як пальці вбивць натиснуть на спускові гачки своїх автоматів, можна виразно прочитати її, і ошелешена розстрільна чота опустить зброю, так і не вистріливши. Але це вже буде інша сцена, з іншого фільму. І, насправді, нам не відомо, як до нашої смерті насправді ставиться Бог. Чи миліші ми йому живими, чи мертвими? Бо ми у всіх своїх станах перебуваємо з Богом, і у Бога.

Власне, про це й розповідає фільм «Додому».

 

Володимир Сердюк