Дмитро Левинський: “Я не порохобот, а розвінчую міфи”.

Минула друга річниця початку російсько-української війни, проте, наприклад, у Китаї, Бразилії та Індії (країни-члени організації БРІКС, які входять в десятку країн світу з найбільшою чисельністю населення) про цю війну ніколи не чули, тому що Росія, яка також є членом цієї організації заперечує всю інформацію щодо цього. Поширення дезинформації, маніпуляція і приховування данних, як і відверта брехня – все це елементи ведення інформаційної війни. Ця війна стала масовою одночасно з розвитком інформаційних технолоній в світі. Ії просто і зручно вести через засоби масової інформації – теленовини та телешоу, соціальні мережі, поп-культуру. 

У світлі російсько-української війни, кілька тверезих, розумних та інформованих блогерів нейтралізує частину шкоди від тисячі фейків, пропагандистських стверджень та маніпуляцій, якими наполонили інформаційний простір. Зараз їх називають порохоботами. Дмитро Левинський – один із них.

Дмитро, хто такі порохоботи? 

Відповідь: Почнемо з того, що порохоботів, у тому розумінні, яке склалося у головах людей, не існує. Особисто я, маючи досить широке коло знайомств, не знаю жодної людини, яка б писала тексти на підтримку Порошенка за чиєюсь вказівкою або за гроші. Про це, доречі, нещодавно говорив і сам міністр інформаційної політики Ю.Стець у своему інтерв’ю для видання “Букви”.

Водночас, наша команда (“TrollBusters”) помічала ботонакрутку вподобайок, друзів та прихильників на сторінках деяких політиків президентського пулу в соціальних мережах. Але за цим не простежується системного підходу, здебільшого, це приватні ініціативи. Ну, а справжні порохоботи – це група блогерів, мікроблогерів та просто небайдужих людей, яких об’єднує, насамперед, ідея здорового глузду. Відтак, прихильність до діючої влади – це свого роду побічний ефект.

Зустрічаються, звісно, і справжні фанати президента або прем’єра, або діючої влади в цілому, але таких якщо не одиниці, то міноритарна частка. Напевно, саме вони і є так званими порохоботами у тому розумінні, яке вкладають у це слово люди.

Більшість із нас діє з метою захисту всього того, що стоїть на заваді російської агресії, ми не хочемо реваншу старої системи, і тому захищаємо інформаційний простір від нападок як іззовні, так і від внутрішніх сил, якщо вони, на наш погляд, діють всупереч інтересам держави.

Значно складніше знайти порозуміння з так званими “порохофобами”, тобто тими, хто боїться і не довіряє владі. Так склалося в суспільстві, що для деяких людей усяка влада погана апріорі, цим людям притаманна владофобія; а ще існують палкі фанати певних політиків. В групі останніх найбільш неадекватні, за моїми спостереженнями, – фанати Юлії Тимошенко, оскільки до них взагалі майже неможливо достукатися через аргументи. Третя група – справжні інформаційні агенти чи то Кремля, чи то деяких вітчизняних політичних сил. Серед них є і журналісти, і політологи, і, навіть, волонтери та військові, здебільшого, з добровольців.

Об’єднує всі три названі групи ненависть або прагматична опозиція до чинної влади. На превеликий жаль, їхніми жертвами стають звичайні, не досить свідомі громадяни, які в силу різних чинників не вміють або не можуть протистояти популізму, маніпуляціям та пропаганді. Таким громадянам допомагають ствердитись у їхніх переконанннях великі армії ботів та тролів, що створюють ілюзію масової підтримки у дописах вищезазначених осіб. Наприклад, зовсім несподіваним було нещодавнє викриття російських ботів-дописувачей в коментарях у Міхейла Саакашвілі.

Чим небезпечна неправдива інформація? 

Відповідь: Поодинокі випадки появи неправдивої інформації, або кожен фейк окремо, насправді, майже не страшні. Страшно, коли фейк за фейком поширюють ті, кого у суспільстві вважають авторитетом, або журналісти, тобто лідери думок, opinion leaders або opinion makers. Страшно, коли ці фейкі починають створювать альтернативну реальність для багатьох громадян. По суті для цього і поширюють фейки. Це є одним із засобів інформаційних психологічних операцій (їх ще називають IPSO). Ціль – відірвати людину від реальності, нав’язати хибні уявлення про процес, або про якусь персону, сформувати потрібний замовнику чи замовникам/бенефіціарам світогляд.

Це стосується не лише фейків про певні події, тобто коли описують щось, чого не було, або надають якомусь факту протилежне тлумачення . Ще буває, що за допомогою медіа створюють “моральних авторитетів” з тих людей, які аж ніяк не можуть вважатися такими, або навпаки – трапляється, що безпідставно демонізують людину.

Ось приклад із останніх подій.

Тут ми бачимо серію неправдивої інформації, поданої як новини.

Зверніть увагу, хоча не було жодного свідоцтва про наведені видумані події, навіть не знайшлося нічого, що могло би зацікавити НАБУ, жодне з цих так званих офіційних джерел не вибачилося за фейк, не кажучи вже про те, щоб спростувати інформацію, яку вони оприлюднили.

Чому варто завжди упереджено ставитися до інформації? 

Відповідь: В наш час безкінечної інформації, свободи пересування і безлічі можливостей всього дуже багато. Вибір, часто, просто величезний. Але ми його робимо. Наприклад, ми обираємо собі мобільний телефон. Щоб це зробити, ми вивчаємо асортимент, ціни, технічні можливості різних апаратів, потім ми робимо вибір, виходячи зі своїх мінімальних вимог до телефону і фінансових можливостей. Можливо, ми беремо до уваги наявність гарантійного ремонту і наявність самої моделі, яка нам сподобалася, в улюбленому магазині, а також рекомендації друзів. Зваживши усі переваги та недоліки, оцінивши всі за і проти, ми приймаємо рішення. А прийнявши рішення, ми знаємо, що ризикуємо, бо телефон все ж таки може виявитися не таким, яким нам хотілося.

На жаль, коли ми читаємо новини, ми сприймаємо інформацію зовсім не так, як ми обираємо телефон. Чому так? Адже багато лідерів думки, багато політиків та журналістів, бажаючи слави або задля підняття рейтингів часто-густо співають в унісон з кремлепропагандою. І це – майже найнебезпечніше, що може бути на тлі інформаційної війни між Україною та Росією. Свідомо чи несвідомо ці люди виступають на боці ворога, посилюючи ефект ворожої пропаганди, просто тому, що вони обирають для себе пасивно сприймати інформацію, замість того щоб осмислити її критично, перш ніж робити щодо неї висновки.

Чи знаєте ви про те, що половина планети не чула про війну між Україною та Росією на українській території? Чи замислювалися Ви над тим навіщо цікавитися новинами? Чи берете Ви участь в громадських проектах? Свідомий громадянин повинен схвально відповісти на ці питання. 

Як потрібно аналізувати інформацію?

Відповідь: Треба мати критичне ставлення до будь-якої інформації. Особливо, коли достовірно не відоме джерело цієї інформації, тобто, коли кажуть щось накшталт: “джерела повідомили”, “за даними наших джерел”, “проінформоване джерело” і таке інше. Тут має працювати одне з перших правил журналістики: “Ми точно це знаємо? Звідки ми це знаємо?” Тобто, по-перше, потрібне підтвердження з кількох джерел, по-друге, це повинні бути не заангажовані джерела, тобто такі, які не зацікавлені у тому, на що може сплинути ця інформація.

Наприклад, в мережі починає розкручуватись якась інформаційна бомба з невідомого джерела. А коли починаєш копати, виявляється, що джерело або зовсім не вдається знайти, або джерелом виявляється якесь російське чи сепаратистське видання. Ну а доказів чи свідків як не було, так і немає. Але купа люду чи навіть ЗМІ вже встигли це поширити і в це повірити. І тут ось яка штука: первинна інформація сприймається краще, аніж вторинна. І первинну неправдиву інформацію можуть поширити тисячі і десяткі тисяч осіб, а спростування – одиниці.

Тому, до будь-яких “кричущих” новин, що не являються беззаперечним фактом, по замовчанню треба ставитись як до недостовірної інформації і зачекати на офіційне підтвердження чи спростування наведених даних.

Крім того, дуже критично потрібно сприймати будь-які тлумачення з вуст персон, яких вже не раз ловили на так заних “закидах” недостовірної інформації або на маніпулятивних тлумаченнях. Треба вчитися виокремлювати чисті факти зі всього потоку інформації та робити висновки, базуючись лише на фактах, а не на чиїхось тлумаченнях.

Особливо обережно треба ставитись до такої інформації, коли опис якогось факту супроводжується побічним фактажем, коли б’ють, насамперед, по емоціях. Чим більш емоційно подаються факти та тлумачення,тім більше ймовірність того, що це маніпуляція.

Поясніть, будь ласка, на прикладі.

Відповідь: Наприклад, в минулому та позаминулому роках публікувались єпічні досягнення українських збройних сил в зоні АТО, яких насправді не було, із описами військових операцій та втрат з обох боків. Інформація походила з недостовірного джерела, вона не знаходила підтвердження, а часом і легко спростовувалася, інколи одразу, інколи постфактум. Джерело було відомо своєю сумнівною репутацією, проте, інформацію поширювали, у тому числі, сумнівні засоби масової інформації. Водночас через те, що приємно читати про перемоги – нехай і міфічні – своїх над чужими, розголос цієї інформації був надзичайний.

Чому ж це небезпечно, кому від цього погано?

Насправді,  в результаті суспільство ідеалізує наших бійців, хоча і у нас є дезертири, п’яниці, вори, і демонізує командування, коли приходить інформація щодо втрат, наприклад, з вини тих самих дезертирів, п’яниць, ворів.

Відтак, по-перше, результатом поширення такого роду фейків є підрив авторитету командування та центральної влади.

По-друге, досягається розхитування громадської думки, невдоволення владою, радикалізація суспільства.

По-третє, спостерігається зниження рівня мотивації як у вже воюючих бійців, так і у бійців потенційних – мобілізованих або тих, що підлягають призову.

Саме тому потрібно аналізувати, аналізувати і ще раз аналізувати. Перш за все, завжди перевіряти джерела і достовірність інформації. Критично ставитись до будь-якої інформації, як би сильно вона не подобалась. Аналізуючи якісь події, потрібно завжди користуватись правілом чотирьох “якщо”:

1. Що буде, якщо це станеться.
2. Що буде, якщо це не станеться.
3. Чого не буде, якщо це станеться.
4. Чого не буде, якщо це не станеться.

Ну, і николи не забувати про принцип “Cui prodest?”, тобто, кому вигідно? Наприклад, якесь ЗМІ, що належить якомусь олігарху, дає тлумачення якогось інциденту за участю або що стосується цього олігарха. Звісно, що ці тлумачення, найімовірніше, носять маніпулятивний характер.

Це – основне. А взагалі, це тема навіть не для статті, а, мабуть, цілої книги.

Чому Ви цим займаєтеся? 

Відповідь: Розвінчання міфів – це одне з тих зайнять, яким я почав займатися після майдану. Критичне сприйняття інформації це лише початок розвитку себе як свідомого громадянина. Є таке гарне українське слово “усвідомив”. Так от, я усвідомив, що мені неоднаково, що відбувається наколо мене, і що лише усвідомлення замало, потрібно щось робити, кожного дня. Потрібно мати активну громадянську позицію. Обирати самим. Робити власні висновки. Пасивна роль – це коли тобі кажуть: ось, ми тобі це пропонуємо, давай гроші і йди споживай, як це роблять у рекламі. Насправді, будь-яка інформація, як і реклама, це лише чиясь точка зору, і має сприйматися у якості довідкового матеріалу, а не як істина. Вибір потрібно робити самим.

Все починається з критичного сприйняття інформації, і як тільки ми навчилися сприймати інформацію, потрібно виходити на вищий рівень застосування своїх знань, наприклад, поцікавитися куди заносити непрацюючі батарейки та “вічні лампочки”, з чого складаються тарифи на електроенергію, як обирати депутата, чому потрібно розмовляти українською і купувати українські товари. І опанувавши теорію, ділитися нею з сусідами, колегами, бабусями на лавочці.

Зрештою, що постійно потрібно робити, так це контролювати свого депутата. Ви його обрали, тому він має представляти Ваші інтереси. Якщо Ви не повідомите свого депутата про свої інтереси, він (чи вона) про них не знатиме. Ось як це можна робити.

1.За допомогою пошукової системи Інтернет потрібно дізнатися номер своєї виборчої дільниці.

2.Знаходите ім’я депутата, який обрався на Вашій дільниці.

3.Переписуєте собі адресу приймальні депутата, а також адреси і всі контакти всіх депутатів у своєму районі.

4.Записуєтеся на прийом для особистої чи групової зустрічі чи пишете лист або колективне звернення.

Для початку запитайте, що депутат зробив для сприяння судовій реформі в Україні. Попросіть його зробити щось конкретне, але підготуйтеся заздалегідь.

До речі, ви повинні знати в обличчя свого депутата, а він – вас. Для цього потрібно регулярно зустрічатися чи листуватися з депутатом, слідкувати за його (чи її) діяльністю в Раді.

Так працює демократія – через активне залучення свідомих громадян до життя громади.

Скільки часу Ви приділяєте громадській роботі? 

Відповідь: Майже весь вільний час. По суті це стало моїм хоббі. Ну, якщо хочете в цифрах, то від 2 до 10 годин на день в залежності від зайнятості.

Знаходжу інформацію майже як усі, здебільшого, з інтернету. Ще ми з колегами по інформаційному фронту постійно обмінюємося інформацією один з одним. Загалом, нічого неординарного. Кожен може це робити.

Дякую, Дмитре!

Записала Олена Александрова