Чотири історії тварин, які втратили і знашли дім

Якщо б кожний відповідально ставився до домашніх тварин, то вулицями не бігали б самотні собаки та кицьки. Якщо б кожна родина забрала собі одну тварину, безпритульних тварин би не було. Не всі мають змогу утримувати хатню тварину, але кожен може допомогти врятувати одну . Так зробили героїні цього матеріалу.

Марина Ліпатова

Марина Ліпатова

 

Як відправити собаку закордон

На дворі стояв суворий київський квітень, коли на душі весна, а за гардеробом – зима.  Переважна чоловіча більшість Марининої родини в особі чоловіка і двох синів-школярів відпросилася в найулюбленіше місце відпочинку всіх чоловіків – гараж. Повернулися змерзлі, привели з собою підлітка-дівчинку породи метис стафа. Чистенька, лагідна, довірлива і дуже активна, вона з патріотичною жовто-блакитної стрічкою на шиї стояла прив’язана до дерева. Як було її лишити саму?

Обговорили всі за і проти, назвали Ярочкою на честь самі знаєте кого і почали підшукувати цуцику гарну домівку з добрими господарями. Першою відгукнулася сусідка по дачі, яка готова була забрати, але за умови стерилізації. Марина зателефонувала до ветеринарної лікарні і дізналася, що є можливість стерилізувати щеня безкоштовно як собаку-безхатченка. Щеня записали в чергу.

Настав день Х. Марина повела дітей до школи, а Ярочка наїлася залишків дитячого сніданку – мала звичку стрибати по столу немитими лапами – і в лікарні у стерилізації відмовили, бо наркоз на повний желудок не можна. Перенесли на кілька днів пізніше.

В той же день пізно ввечорі на мобільний зателефонували. Номер був російський: «Я з приводу песика, так, знаю, що Ви у Києві. Але він мені дуже-дуже потрібний». Стерилізацію попросили не робити, оскільки забрати мали зі дня на день, до того ж «є відмінні лікарі, зроблять на місці». Марина бронь на стерилізацію не зняла. Як виявилося, не зря. Москалики зникли. На дзвінки та текстові повідомлення не відповідали.

Настав запланований день. Вранці Марина поїхала на роботу. Щеня зачинила в дитячій кімнаті, щоб уже напевно доступу до їжі не було. Дзвінок додому виявив, що собака знайшла у дітей цукерки. Повну коробку.

І тут зателефонували москалі. Домовленості в дії. Перевізника знайдено, заберуть Яру за пару днів. Терміново потрібний міжнародний паспорт. Далі була майже детективна історія з переслідуваннями потрібних людей, обов’язковими щепленнями, пошуком хто б доглянув за Ярочкою поки Марина на роботі, і в результаті паспорт було зроблено вчасно.

Далі, Яра вдало пройшла два кордони, більше дванадцяти годин дороги і зараз щаслива з люблячою сімейною парою, спить в ліжку господарів, гуляє на власному подвір’ї і радіє життю. Від часу, як її залишили на вулиці, і до моменту, як вона знайшла постійний дім, минуло 16 днів.

А до того, люди, які взяли Яру, чотири місяці шукали щеня, схоже на їхню собаку Герду, яка померла від старості та хвороби. Коли вони побачили фото Яри, то попросили їм терміново її віддати. Волонтер-зоозахисник, через яку відбулася передача, пораділа, що за щеням приїхали відразу, як вона опинилася в Москві.   

Анджеліка Стратійчук

Анджеліка Стратійчук

18 котенят водночас

Анжеліка Стратійчук розповідає: «Восени цього року так сталося, що впродовж півторох місяців я доглядала 18 котенят одночасно».

Чотирьох котенят принесли до ветклініки на присипляння, і Анжеліка забрала їх до себе – разом з кицькою-мамою, яку їй позичила хазяйка під чесне слово. Ще чотири народила дика кішка в гаражі, господар якого був їм не радий. Через кілька днів знайшли чотирьох котенят в сміттєвому бачку. Зателефонували поліцейським, поліцейські зателефонували волонтерам, а волонтери зателефонували Анжеліці. Потім на території місцевого магазина знайшли двох котенят, передали їх Анжеліці, ще чотири знайшли там же згодом. Так котенят стало 18.

Кицька відразу прийняла усіх котенят. Ну, як прийняла? Для того, щоб прийняла, Анжеліка скористалася звичайним трюком досвідчених кошатників: вона натерла гарчіркою рідного котика кішки-мами, а потім цієї гарчіркою натерла чуже котеня,  і підсадила кішці. І так, усіх 14. Можна просто терти рідних та чужих котенят одне об одного. Працює так само.

Малі котенята потребують їжі (її у кицьки на всіх не вистачало), регулярного стимулювання травної системи (поглажування по животику), вилизування (для гігієни) та вигрівання (щоб не околіли). Анжеліка поділила обов’язки з кицькою навпіл – вона годувала котенят, а кицька робила решту.

Ці півтора місяця для Анжеліки були важкі, безсонні. Потрібно було дочекатися, доки котенята стануть гарно їсти та активно гратися. Але вижили усі.

Усі котенята дісталися Анжеліці через зооволонтерів. Через зооволонтерів вони і пішли. Були зроблені фото, написано історію кожного котеняти, розміщені об’яви. Першими забрали рідних котенят кицьки-мами. Після того кицька-мама втратила інтерес до решти котенят, а її хазяйка попросила її віддати додому. Проблемою було пристроїти чорних котів. Але за два тижні розібрали усіх.

Анжеліці лишилися її два власних котика, які терпляче чекали закриття котячого дитячого садка на власній території впродовж цих півторох місяців.

Олена Суворова

Олена Суворова

Чупакабрик та Оленка

В середині січня цього року киянка Олена Суворова завітала до притулку для тварин. Як волонтер, вона привезла туди харч і збиралася вигуляти підшефних собак. Поки шукала «своїх», відчинила двері однієї зачиненої для відвідувачі кімнати, і побачила не собаку, а нещастя. Воно сиділо біля розбитого вікна у кімнаті з малими цуциками та котенятами. Олена підійшла роздивитися, а нещастя відразу почало шкіритися та гарчати. Виявилося, що то таки собака, і просиділа вона в тій кімнаті більше року, а скільки років вона вже не довіряє людям, невідомо. Майже без шерсті, сліпий, брудний та дикий пес не підпускав до себе нікого. Покусав працівника притулку, після чого його заховали від публіки, підселивши до малечі.

Незрозуміло, чому Олена обрала його, але знайшла переноску, засунула дичка в неї і повезла додому. Вдома смерючу тваринку Олена понесла до ванної. Під теплим струменем води після собачого шампуня, песик розслабився. Під теплим феном став хитати хвостиком. Коли тепле, чисте тільце загорнули в рушничок і понесли в кімнату, лизнув долоню.

Олена назвала собаку Чупакабриком і відразу ж почала шукати песику постійний дім. Написала оголошення, розповіла за яких обставин з’явився у неї Чупакабра, розмістила фотографію на всіх можливих соціальних мережах, попросила про перепост у всіх зоозахисних групах, відкрила тему, присвячену песику, на форумах. Водночас, занесла його до ветеринара, почала займатися лікуванням.

Олена намагалася проводити з Чупакабриком якомога більше часу, говорила до нього, знайомила з людьми та собаками в парках та по місту, експериментувала з меню та стрижками, регулярно оновлювала інформацию про стан справ у Чупакабрика в соціальних мережах. За такими турботами минуло 23 дні.

А тоді їй зателефонувала жінка, сказала що хоче познайомитися с песиком. Як виявилося, вона спостерігала за всією історією від самого початку на одному з зоозахисних форумів. Жінка приїхала відразу з подарунками для Чупакабрика. Знайомство пройшло добре, подарунки стали до душі, собача відразу сприйняв зовсім нову для нього людину, ліг коло неї та вже не відходив.

Нова господиня назвала собаку Чарльзом, бо побачила в ній інтелігентність, делікатність та гордість, притаманну короліській крові,  і цього ж дня забрала додому. Песик, у якого спочатку не було жодного шансу знайти нових господарів, тепер живе у чудової господині, яка нічого не жалкує для свого вихованця.

Людмила Симонова

Людмила Симонова

Майже різдвяна історія

В громаді власників собак всі одне одного знають. Точніше кажучи, кожний собаковласник знає  всіх місцевих собак. Тому, що гуляюючи зі своїми собаками принаймні двічі на день влітку, восени, зимою та весною, ти рано чи пізно побачиш всіх тих, хто незважаючи на погоду, гуляє своїх собак поруч. Можливо, ти навіть знатимеш вік, ветеринара та дієту кожної зустрічної собаки. Тому, що тобі кортить поділитися своїм, і порівняти як у інших.

Тому, Людмила відразу помітила самотню собаку, що з’явилась на районі прохолодного жовтневого київського ранку. Собака радо підбігла до двох людмилиних собак познайомитися, без страху наблизилася  до Людмили. Було помітно, що собака виросла не на вулиці. Скоріше за все, її брали як справжню вівчарку, але коли виріс метис, люди просто виставили її на вулицю. Людмила поділилася кормом, який мала при собі (а хто з собачників не має?), приголубила. Але додому забрати не змогла, там вже дві великі собаки, маленька донька та чоловік.

Собака прибилася до двірників, вони її також підгодовували. Минуло близько два місяці. Одного разу в грудні Людмила побачила, як навколо собаки бігає табун псів. Було зрозуміло, що почався гон, було потрібно терміново забирати собаку з вулиці та стерилізувати.

Людмила пошукала на зоозахисних форумах у волонтерів інформацію про те, де краще зробити операцію і де є можливість залишити собаку на стаціонарі до зняття швів, потім спіймала собаку і відвезла її до ветеринарної лікарні. Людмила слідкувала за розвитком подій впродовж довгих пяти днів і не помітила як прикипіла до собаки. Назвала Даною і вирішила забрати і знайти їй відповідальних господарів. Дома, на диво, дитина і домашні собаки – німецька вівчарка та золотистий ретривер – уподобали Дану, і чоловік погодився, що собаку потрібно прилаштувати, а не лишати на вулиці, де багато небезпек.

Людмила викупала Дану, згодувала їй мікстури з ветлікарні. Потім зробила комплексне щеплення, щоб собака була захищена від вірусних хвороб. З трьома великими собаками складнувато, але власні собаки щедро ділилися кормом з гостею,  чоловік допоміг вигулювати, навіть мала донька зрозуміла серйозність ситуації. А Дана виявилася слухняною, навіть делікатною. В туалет ходила лише на вулиці, спала у кімнаті поруч з ретривером та вівчаркою.

Щоб знайти домівку для собаки, потрібно якомога ширше розповсюдити про неї інформацію. Тому Людмила, не гаячи часу, завішала усі можливі сайти та соцмережі в інтернеті оголошеннями про Дану. Менше ніж за тиждень Людмилі написали, що зацікавилися собакою і попросили про зустріч.

Гостей Людмила та Дана зустріли вдома. Були ще присутні дочка, ретривер та вівчарка. Чоловік Людмили був на роботі. З боку нової родини Дани приїхали дідусь, батько, мати и дитинка. Бабусі не було, бо поралась по хазяйству. Лише побачивши Дану, гості вигукнули: «Так це ж наш Джек!». Виявилось, що у них жив дуже схожий песик, і це, мабуть, доля знайти саме таку собаку. Захотіли забрати у той самий день.

Новорічні свята Дана зустрічала вже в новій домівці.

Записали Олена Александрова, Наталя Лагутенко

Усі фотографії з колекцій героїнь цього матеріалу.

Поделиться:

В тему:

Комментарии для: “Чотири історії тварин, які втратили і знашли дім
UkrNET - поисково-информационный ресурс