Чому Україна воює із різновидами фашизму?

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ, д-р соціологічних наук, директор ГО «Східноукраїнський центр економічних досліджень та консультування» (Харків), автор книг.

Для осягнення всіх суспільств, включаючи власне, на всіх етапах їх розвитку критично важливим є застосування нехитрої на вигляд, але надзвичайно складної на практиці методології, яку німецький філософ Вільгельм Дільтей позначив терміном (саме так!) «розуміння». Кожен приходить до розуміння історичних процесів минулого й сьогодення своїм шляхом. Я ось не можу збагнути дух, «душу» будь-якої епохи та країни інакше, ніж через першочергове опанування її художньої  спадщини й творчості, їй присвяченої. Тому для мене в часи так званого застою величезну роль відіграло, справжнім проривом стало звернення до повістей про період Громадянської війни 1917–1922 рр. у Росії та інших творів видатного російського письменника Юрія Трифонова.

У суспільному житті України завжди, включаючи згаданий у попередньому абзаці й той, що безпосередньо за ним ішов, періоди, особливе, підвищене значення мало національне питання. Власне, наразі в нашій історичній науці стосовно до вітчизняної історії перший з них іменується Українською революцією 1917–1921 рр. і належить до числа національних революцій у вузькому розумінні, тобто тих, які відбулися в багатонаціональних імперіях. Згадуючи та художньо узагальнюючи події цього періоду, чудовий поет Володимир Сосюра через десяток літ написав у поезії «Два Володьки»:

Довго, довго я був із собою в бою…

Обсипалось і знов зеленіло в гаю,

пролітали хвилини, як роки…

Рвали душу мою

два Володьки в бою;

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист, –

рвали душу мою

комунар

і червоний фашист.

Соціально-політичну приналежність останнього «персонажа» Сосюра розшифровує відразу ж, через кілька рядків: націонал-більшовик. Далі маю на увазі не конкретний «український випадок»: адже за Радянської влади навішування безпідставних і безапеляційних ярликів із самого початку було поставлено на конвеєр, а в Україні вже розгортався «Великий терор», який тут стартував раніше, ніж в інших республіках СРСР, – у тому самому 1930 році, коли було написано вірш, – судовим процесом над організацією «Спілка визволення України». Але, говорячи про «ідеальний тип» у трактовці Макса Вебера, про «граничне» вираження певного набору соціальних властивостей, вважаю правильним віднести націонал-більшовиків до числа прибічників «класичного» фашизму. А ось у випадку з оспіваним Сосюрою «комунаром» потрібно відійти від звичних уявлень радянської доби. До кінця 80-х уже твердо дотримувався думки, що троцькизм-ленінізм періоду «воєнного комунізму» був першим в історії зразком ідеології та – головне – практики комуно-фашизму, який у багатьох відношеннях слугував за приклад, показував шляхи до перемоги на Заході для фашизму класичного.

А в 30-ті роки минулого століття у всесвітній історії настав час «ідеальних типів» тоталітаризму. Їхня сумна відмінність від веберівських, які конструюються уявно, полягає в тому, що вони реально існували, будучи втіленнями абсолютного соціального зла. Логічним (і практичним) завершенням еволюції «західного» фашизму став гітлерівський нацизм, російського комуно-фашизму – сталінізм (із повсякденним людиноненависницьким жахіттям сталінщини в якості соціально-практичного, сказати б, побутового вираження цієї вбогої ідеології).

Як пам’ятають (принаймні зі шкільного курсу історії) читачі, наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. відбувся надзвичайно болісний, проте, мабуть, на той момент невідворотний розпад Радянського Союзу. «Невідворотний» хоча б із причини невідповідності інтелектуально-культурного рівня керівництва КПРС і країни ступеню складності так і не розв’язаних завдань усебічної демократизації політичного життя та остаточної «десталінізації» суспільної свідомості. Подумав був, наївний, що сталінізм і сталінщина назавжди залишилися в минулому, яке «не повториться»… Але, згідно українській приказці, що не потребує російського перекладу, «не так сталося, як гадалося».

Перешкодою, об яку спіткнулася російська демократія, стали чеченські війни – подібно до російського бунту, за влучним пушкінським висловом, «безглузді та нещадні». Адже, кінець кінцем, не за почесне право безстроково сплачувати принизливу данину північнокавказькому ханові там сотнями й тисячами солдати гинули! Остаточно повернула Росію в минуле неспроможність нинішнього довічного президента в якості керівника країни. А втім, вона із самого початку була легко прогнозованою: великою державою ефективно управляти – це не спецслужбою «кермувати». І все ж таки «за державу прикро»; адже не чужа, принаймні з точки зору історичних доль…

Суспільний лад, що до другої половини минулого десятиліття сформувався в Російській Федерації, я б охарактеризував як посткомуністичний спецслужбістсько-гангстерський псевдоринковий імперіалізм. «Посткомуністичний» – тому що пережитки вітчизняної, в основі своїй – нестримно-насильницької, версії комунізму вельми масштабні в суспільній свідомості та інших сферах соціальної реальності. «Спецслужбістсько-гангстерський» – тому що, з одного боку, принципово антисоціальне кримінальне начало надзвичайно глибоко вкорінене в суспільстві (настільки глибоко, що в своїх теоретичних побудовах позначаю його як антисоціальний інститут), а з іншого боку, підходи, які десятиліттями розроблялися в КДБ СРСР, здійснюють не лише формальний, але й сутнісний вплив на соціальні процеси. «Псевдоринковий» – тому що національне господарство Росії зовні виглядає як ринкове, а за сутністю являє собою «нове видання» адміністративно-командної системи, у якому ринок відіграє підпорядковану, обслуговуючу роль. Нарешті, «імперіалізм» – тому що повністю відповідає ленінському його баченню як агресивного монополістичного капіталізму. Монополізація та супутня агресія спостерігаються в національній економіці (один із опальних олігархів, якого раніше називали «путінським гаманцем», навіть заявив, що «в Росії немає приватної власності»!), у внутрішній політиці (зосередження влади на всіх рівнях у руках «прокремлівських» сил, які захоплено витоптують залишки демократії) і в зовнішній політиці (з моменту вторгнення 2008 року в Грузію цей пункт не потребує коментарів).

Паралельно в Україні складався посткомуністичний міліцейсько-гангстерський олігархічний капіталізм. Стадії «зрілості» він досягнув із приходом на рубежі десятиліть до президентської влади Віктора Януковича та поверненням від Конституції в редакції 2004 року, що встановлювала парламентсько-президентську республіку, до Конституції 1996 року, що передбачала республіку президентсько-парламентську, з надзвичайно широкими повноваженнями глави держави. Замість російського «спецслужбістського» мова йде про «міліцейсько-гангстерский» режим, тому що міліція, яка втратила моральні орієнтири, згори донизу стала наскрізь корумпованою, виродилася в «ментобандитів» (це точне та ущипливе позначення сконструйовано письменниками братами Капрановими), фактично підім’яла під себе і Службу безпеки України, що в 90-ті роки була, та й на початку нового століття до певної міри залишалася українською патріотичною силою, і все суспільство. Про «олігархічний капіталізм» ідеться, тому що національне багатство й економічні активи були сконцентровані в руках невеликого числа осіб і фінансово-промислових груп, котрі здійснювали (і досі здійснюють) вирішальний вплив на процеси як господарського, так і політичного життя.

А втім, з початком правління режиму Януковича українська ситуація стрімко еволюціонувала в бік російського зразка. Економічні багатства в шаленому темпі та бандитськими методами перерозподілялися на користь «Сім’ї», велась атака на  залишки демократії, СБУ – з паралельним зростанням амбіцій – на очах перетворювалась у філію ФСБ і так далі. Одночасно в обох наших країнах і ряді інших пострадянських держав швидко відбувалася фашизація суспільного життя (кримінально-гангстерська і за «забарвленням», і за духом).

Свою специфіку, що доповнювала згадані характеристики українського й російського суспільства, мали процеси цієї еволюції на Донбасі – у Донецькій і Луганській областях. Вони були вотчиною «Сім’ї», Донецький регіон – також олігарха Ріната Ахметова, а Луганський – «молодшого» (щодо президента країни) політичного лідера «регіоналів» Олександра Єфремова. Одночасно з кінця минулого десятиліття різко активізувалася створена цими персонажами, але завдяки кураторам із ФСБ та ін. наділена більшим потенціалом самостійності «ДНР». Причому вона із самого початку орієнтувалася на ідеологію російського фашизму у версіях Дугіна, Жириновського, Лімонова і компанії. В умовах теперішнього воєнного протистояння цей фашизм переріс у справжнісінький російський нацизм, що базується в першу чергу на лютій ненависті до всього українського, включаючи українську демократію. Наприкінці минулого – на початку нинішнього десятиліть збільшувався вплив типового неосталінізму в Комуністичній партії України. Як наслідок, потужним елементом «ідеології» та практики насамперед у районах, що складають «ЛНР», зробився химерним чином відроджений комуно-фашизм.

Ось із якими ворогами доводиться вести смертельний бій Українській державі, що тільки-но «пробудилася від сну» кримінального авторитаризму, і Українському народові – згідно Конституції, «громадянам України всіх національностей», що тільки-но набув рис політичної нації (хочу також сподіватися на зміцнення нашого союзу з демократичними силами інших країн, включаючи Росію). Легковажним настроям місця бути не повинно: недооцінка супротивника, зокрема міри його цинізму, підлості, підступності, призводить до трагедій на кшталт Іловайської. Але й без опори на історичний оптимізм серйозні соціальні проекти не здійснюються. Тому, завершуючи, хочу повторити фразу, яка цілковито відображає мою впевненість: «Перемога буде за нами»! Скоріше б вона прийшла.

/фото render.ru/