БИЛИНИ (Частина 3-тя)

Іван Білібін (1900-ті рр.). «Ілля Муромець і Святогор»

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

БИЛИНИ (Частина 3-тя)

 

ПЕРЕДМОВА: СТОРІНКИ ІСТОРІЇ ДАВНЬОРУСЬКОГО ЧЕРНІГОВА Й ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ В БИЛИННОМУ СВІТЛІ. І НАВПАКИ

 

Якщо в підзаголовках першої та другої моїх «билинних» публікацій ішлося про два київські варіанти стáрин, то сьогодні на завершення, сказати б, Святогорового субциклу пропоную увазі шановних Читачів варіант чернігівський. Аби нагадати про раніше висвітлені гендерні нюанси цієї заплутаної історії, вміщую вступну ілюстрацію (будь ласка, див. вище), яка відображає специфіку зустрічі у 2-му київському варіанті протагоніста субциклу з протагоністом билинного епосу в цілому Іллею Муромцем.

 

Панорама історичного середмістя Чернігова. Вдалині праворуч — Спаський собор (1036), ближче до центру — ледь видний J Борисоглібський собор (1123) і  дзвіниця Колегіуму (1702), у центрі — Успенський собор (1113) і дзвіниця (1675) Свято-Успенського Єлецького монастиря. Фото — Тетяна Чернецька (2009)

 

У виданій 1986 р. книзі «Былины» російський літературознавець і критик Віктор Калугін сповіщає, що віршовий варіант (який з огляду на зміст і цілком очевидне первинне походження називаю чернігівським. — Ю.Ч.) стáрини про погреб Святогора, записаний у 1901 р., було взято з наступного джерела:   Г р и г о р ь е в   А.   Д.   Архангельские былины. СПб., 1910, т. 3, № 46 [Былины (1986): с. 49]. Події першої частини цієї билини відбуваються в Чернігові та в чистому полі на схід від нього, десь на Чернігівській землі або навколишніх теренах Русі чи Степу.

 

Чернігівська стáрина про погреб Святогора налічує 217 віршів-рядків. У ній чотири рази згадується ім’я або, на погляд сучасних розповідача й читача билин, начебто «по батькові» однієї з дійових осіб — чернігівського князя. Уперше його зустрічаємо у вигляді «по батькові» вже на самому початку, у 2-му рядку:

 

Во славном во городи во Чернигове

Да у ласкова-ле у князя-ле у Олеховича

Собралисе фсе его бохатыри,

И славный бохатырь Светогор его,

Во главе… были двенаццэть бохатырей.

 

Герб Чернігівського князівства. Фото — Alex Tora or Alex K in the Ukrainian and Japanese Wikipedias (2007)

 

Другого разу, коли князя згадують на ім’я з підкреслено великоруською вимовою,— у 40-му рядку:

 

          В ответ ему сильные бохатыри:

— Уш ты ой еси, княсь Олек чернигофский!

 

Утретє архангельський — мається на увазі край — розповідач билин Анікеєв у 59-му вірші згадував того самого чернігівського князя знову на ім’я, сказати б, із нейтральною вимовою (можливо, тому що в родовому відмінку):

 

…Князя Олега чернигофского.

 

Нарешті, у 81-му рядку знову зустрічаємося з начебто «по батькові» чернігівського правителя, але вже «зрусифікованим» порівняно з початковою — підкреслено «україномовною» версією:

 

Он приехал тогда да ф красен Чернигоф-град

К тому же ко князю Олеговичу.

 

Перше припущення, яке природно виникає на підставі чотирьох побачених-почутих згадок: персонажем стáрини є давньоруський чернігівський князь на ім’я та по батькові Олег Олегович. Проблема полягає в тому, що протягом існування Чернігівського князівства правлячих осіб із такими іменем і водночас по батькові на чолі його не було; зокрема, Олег ІІ (1202—1204), якого українська Вікіпедія тримає за правителя Чернігова «під сумнівом», по батькові Святославич.

 

Розглянемо два аспекти проблеми один за одним, не звалюючи докупи. Що стосується «начебто “по батькові”», то з ним пов’язана ціла чернігівська князівська династія — Ольговичі! (Надалі досить багато посилатимуся на таке видання, як 10-томна Енциклопедія історії України, головою редакційної колегії котрої є академік НАНУ Валерій Смолій, тому в бібліографічних описах подаватиму її назву скорочено: ЕІУ.) Чому найменування чернігово-сіверської гілки Ярославичів (тобто нащадків Ярослава Мудрого) подається саме так, із м’яким знаком, а не зі звичною сьогодні літерою «е»? Тому що воно є похідним від давньоруського антропоніма Ольг (нинішній Олег). Як, приміром, і назва Ольгова, де наголос треба робити так само на першому складі,— літописного «града» Курської волості спочатку Переяславської, пізніше Новгород-Сіверської землі (нині місто Льгов Курської області, РФ) [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 592].

 

Зрозуміло, що не всі Ольговичі були дітьми князів Олегів. Як зазначає член-кореспондент НАНУ історик Микола Котляр, у давньоруських джерелах їх називали «Олговы внуци», «Олговы внучата» (поза реальним зв’язком із засновником династії), «Олгово племя» та ін. [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 592]. Дослідник акцентує ту обставину, що надзвичайно численний і згуртований клан Ольговичів за чисельністю, земельними володіннями, могутністю, військовою потугою і внутрішньоклановою дисципліною поступався хіба що Мономашичам, та й з останніми не без успіху суперничав протягом 1130-х — 1230-х років (тобто, нагадаю, завершального століття існування Київської Русі. — Ю.Ч.) у боротьбі за загальноруську спадщину Ярославичів.

 

А засновником знаменитої династії був Олег Святославич (р. н. невід. — п. 1115) — «князь волинський, тмутороканський, чернігівський, муромський і, можливо, курський», про якого той же Микола Котляр пише: «За розпалювання міжкнязівських усобиць, наведення половців на Русь і сплюндрування рідної землі Олега Святославича названо в “Слові о полку Ігоревім” Гориславичем» [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 563]. У деяких інших сучасних джерелах це зневажливо-скорботне прізвисько передають як «Гореславич». Вочевидь маємо справу з типовим випадком, про який у своїй виданій наприкінці минулого століття книзі «Київська Русь» влучно та дотепно, хоча й із сумом, висловились українські вчені-історики — син і батько: «…Історія не симпатизує просто порядним людям, її герої — переважно негідники і тирани» [Олексій Толочко, Петро Толочко (1998): с. 192].

 

Тмутороканський, згодом і чернігівський, князь Мстислав Володимирович (1010)

 

Автор цього нарису — не історик за фахом, тому не хоче підтримувати згадану… дурнувату традицію. Є в драмі вітчизняної минувшини й цілком пристойні дійові особи, ба навіть головні герої. У чернігівському варіанті стáрини про Святогора тамтешні співці (саме співці, бо ж ідеться про Русь-Україну, її народну поезію) познущалися над билинним загальноруським духом, підмінивши образ поза сумнівами великого Володимира Красне (чи «Червоне»? чи «Красна-Червона»?) Сонечко (чи «Сонечка»?) своїм місцевим кланом та його бандюком-основоположником типу… «фольклорний Путін». Здійсню страшну помсту: своєю чергою заміню пізніших «чернігівських» звитяжною та (звісно, відносно, як і все та всі в реальному житті без жодного винятку) порядною руською людиною, яка не менше конкретне — я би сказав, «чисто конкретне» — відношення до Чернігова має: сином окраденого чернігівськими народними митцями-співцями билинно-легендарного Володимира «Красна-Червона Сонечка» Святославича.

 

Ідеться не про сакраментального Ярослава Мудрого, а про його молодшого брата Мстислава Володимировича (р. н. невід. — п. 1036), знаного як Хоробрий. У деяких історичних працях називається приблизний рік народження майбутнього сміливця — 983-й. Якщо їх автори таки мають рацію, цікаво, дуже цікаво, чи вже виповнилося Мстиславові Володимировичу п’ять років, коли, згідно з «Повістю временних літ», у перебігу адміністративної реформи [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 98] батько 988 р. посадив його (тобто призначив князем-намісником. — Ю.Ч.) у Тмуторокані?

 

Процитую відповідний абзац, поданий під 6496 [988] роком, «Літопису руського за Іпатським списком» у перекладі Леоніда Махновця: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані». Враховуючи викладене вище, доречно припустити, що Мстислав Володимирович став тмутороканським князем не 988 р., а наприкінці Х — на початку ХІ ст.; принаймні на зображенні 1010 р. вже бачимо «не хлопчика, а мужа». 1022 р. під час походу на касогів (адигів) цей муж став батьком однієї з найгучніших звитяг в історії руської зброї, замість кривавої битви армій перемігши в герці з касозьким князем Редедею (будь ласка, див. нижче).

 

Радзивіллівський літопис (XV ст.). «Після двобою Мстислав убиває Редедю перед полками касозькими»

 

Повернувшись до Тмуторокані, Мстислав Володимирович спорудив там церкву Богородиці, яка, на його думку, допомогла руському християнину здобути перемогу в доленосному двобої. Кілька слів одразу скажу про Тмутороканське князівство. Згідно з Миколою Котляром, воно, імовірно, охоплювало лише частину сучасного Таманського півострова, який у минулому становив групу островів, утворених рукавами кубанської дельти [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 102]. Рештки центру цього «заморського володіння» Київської Русі — міста Тмуторокань (візантійська Таматарха, Матарха, генуезька Матрега, османська фортеця Таман, російська Тамань), безпосереднього наступника античної Гермонасси — це Таманське городище площею близько 35 гектарів, розташоване на південному березі Таманської затоки, на території станиці Таманська Краснодарського краю РФ.

 

Напис на Тмутороканському камені, який сповіщає про проведення князем Глібом Святославичем географічних вимірів у 1068 р. Джерело, звідки взято зображення (1923),— www.cultinfo.ru.

 

Наукове вивчення Тмуторокані почалося після того, як 1792 р. було знайдено уславлений Тмутороканський камінь. На городищі, крім фундаментів згаданої вище церкви Богородиці із прилеглим цвинтарем, відкрито рештки сирцового оборонного муру, руїни великої шести- або семикутної будівлі (імовірно башти-донжона) тощо [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 104—105]. Нас Тмутороканське князівство цікавить насамперед тому, що цей, за виразом Миколи Котляра, давньоруський центр влади в Північному Причорномор’ї [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 103] протягом перебування в складі Київської держави переважно належав до володінь чернігівських князів. Після переходу Мстислава Володимировича в 1022 р. до Чернігова в Тмуторокані, ймовірно, сидів його син Євстахій Мстиславич (п. 1033). А після смерті в 1054 р., за літописним виразом, «самовластьця Русьской земли» Ярослава Мудрого Тмутороканське князівство входило до володінь чернігівського князя Святослава Ярославича, сини якого правили (з перервами) у Тмуторокані як намісники батька. Останнім серед них тут із 1083 до 1094 р. княжив Олег Святославич — «той самий» засновник династії Ольговичів. Далі Тмутороканське князівство зникає зі сторінок руських літописів, імовірно, перейшовши під владу Візантії [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 102]. З огляду на викладені історичні факти насмілюся припустити, що в чернігівському варіанті билини про Святогора він разом з Іллею Муромцем, Добринею Микитичем та Олексієм Поповичем купалися в морі саме на території Тмутороканського князівства. Однак цілком можливо, що відчайдушні русько-українські богатирі-козаки здійснювали водні процедури десь в інших куточках узбережжя Сурозького (нинішнього Азовського) або Руського (нинішнього Чорного) морів прямо на очах у, так би мовити, південців-степовиків, які там начебто безроздільно панували…

 

Повернімося до біографії Мстислава Володимировича, прозваного Хоробрим, яку викладаємо головним чином за статтею Миколи Котляра [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 98]. 1023 р. в супроводі хозарсько-касозької дружини він із Тмуторокані рушив на Київ, де, скориставшись перебуванням брата Ярослава Володимировича в Новгороді Великому, запропонував себе в князі київському вічу. Але воно відмовило Мстиславові Володимировичу. Тоді він вокняжився в Чернігові.

 

Чернігів. Спасо-Преображенський собор (близько 1033—1041). Фото — Тетяна Чернецька (2009)

 

Наступного 1024 р. молодший брат переміг старшого в знаменитій Лиственській битві, після чого останній втік до того ж Новгорода Великого. Але Мстислав не став захоплювати Київ, а визнав верховенство Ярослава. З яких міркувань він так вчинив? Продовжимо цитувати «Літопис руський» у перекладі Леоніда Махновця: «І послав Мстислав услід за Ярославом [посла], говорячи: “Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти єси старший брат, а мені хай буде ся сторона”». Про решту обставин можна лише здогадуватися. А потім настав вікопомний 1026 рік: «Ярослав зібрав воїв многих, і прийшов до Києва, і вчинив мир із братом своїм Мстиславом коло Городця [Пісочного]. І розділили вони по Дніпру Руську землю: Ярослав узяв сю сторону, а Мстислав — ту. І стали вони обидва жити мирно і в братолюбстві, і перестали усобиця й заколот, і була тиша велика в землі Руській».

 

Отже, 1026 р. Ярославові Володимировичу дістався Київ із Правобережжям південної частини Давньоруської держави, а Мстиславові Володимировичу — Чернігів із Лівобережжям. Автори вже також цитованої вище книги «Київська Русь» зазначають: «Коли справедлива гіпотеза, що будівництвом Мстислав зацікавився ще в 20-х рр., треба гадати, що на якийсь час йому вдалося перетворити Чернігів на найбільше місто Русі. Навіть Київ виявився до часу виведеним із числа конкурентів» [Олексій Толочко, Петро Толочко (1998): с. 151].

 

Чернігів. Борисоглібський собор (1120—1123). Фото — Тетяна Чернецька (2009)

 

Вже неодноразово, зокрема й на електронних сторінках журналу NEWSSKY, писав про розбудову давньоруського Чернігова за Мстислава Володимировича та після нього. Сьогодні хочу послатися лише на останню за часом таку публікацію. Та обмежитися трьома фотоілюстраціями за знімками, зробленими дружиною Тетяною.

 

Ще наведу цитату стосовно року, до якого відніс події, що розгортаються в моєму варіанті сьогоднішньої билини, знову-таки за «Літописом руським» у перекладі Леоніда Махновця: «У РІК 6539 [1031]. Ярослав і Мстислав зібрали воїв многих і пішли на Ляхів. І зайняли вони городи червенські знову, і спустошили Лядську землю, і багатьох ляхів привели, і розділили їх. І посадив Ярослав своїх [ляхів] по [ріці] Росі, і є вони [тут] і до сьогодні». Тобто до того дня, коли автор написав ці слова. Наразі на Росі польського засилля вже, здається, не спостерігається.

 

Нехай завершить цю коротку розповідь про період — за наслідками для вітчизняної історії ЕПОХУ — так званого дуумвірату Ярослав—Мстислав Володимировичі (напівжартома кажу у множині) неперевершений майстер стислих і водночас змістовно насичених формулювань Літописець руський у перекладі свого яскраво талановитого нащадка-спадкоємця українця Леоніда Махновця: «У РІК 6452 [1034] (вчені-історики встановили, що насправді Мстислав Володимирович помер 1036 р. — Ю.Ч.). Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер. І положили його [у Чернігові] в церкві святого Спаса, що її він спорудив був сам; було бо зведено її при ньому [так] заввишки, як, на коні стоячи, [можна] рукою досягти. /// Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. [Він був] хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину (військову, як і відповідні виправи. — Ю.Ч.) велике, і майна не жалів [для неї], ні питва, ні їжі не боронив. /// Після цього ж узяв волость його всю Ярослав і став єдиновладником Руської землі». Микола Котляр пояснює: це трапилося тому, що Мстислав помер бездітним (його єдиний син Євстафій зійшов зі світу 1033 р.), і його землі були успадковані Ярославом Мудрим [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 98].

 

Для мене символічне значення має те, що Мстислав Володимирович — цей великий, мудрий (відносно) і хоробрий князь — залишив Русі-Україні у спадок, а нам за взірець СОБОР — Спасо-Преображенський у Чернігові. Справді ПРЕДИВНИЙ!

 

Зазвичай не розбазікую про суто особисте, але… Коротко кажучи, організм свої умови диктує. Тому поспішив вирішити скромненьке завдання: зробити так, щоб билини-стáрини про Святогора власним та іншим українським дітям моїм голосом довіку розповідала одвічна Чернігівська Русь. J Тож смійтеся на здоров’я, дорогі Співгромадяни! Головне, щоб довго-предовго…

 

Усім — корисного та приємного читання!

 

III. Погреб Святогора

(Чернігівський варіант)

 

До славного Чернігова, до князя

тамтешнього (Мстислав це в нашій грі

в билинний епос буде хай наразі)

всі з’їхались його богатирі.

 

Дванадцять серед них головували,

а Святогор — він найславніший був.

(Мовчать про це літописи-аннали;

зі стáрин я відомості здобув.)

 

Хтось припускає: Святогор був готом.

А я на це, Читачу, відповім:

— Не плутайте Чернігів — з Камелотом!

Богатирем був нашим, руським він!

 

Повідомляю різним бусурманам:

зась, не дістанеться герой цей вам!

Бо звали батька козака Романом,

був Святогор Романович він сам.

 

А народився… ні, про це пізніше,

в оригіналі як — наприкінці.

Простіше бо художні твори пише,

тримає вперше хто перо в руці…

 

…Звернувся, отже, князь Мстислав Хоробрий

до тих богатирів дванадцятьох:

«Знов чорні хмари наповзли на обрій,

знов час доводити, що з нами Бог.

 

А брат на допомогу прикликає…

Походу є шляхетною мета:

тут, на Русі, на західному краї,

Червенські повернути нам міста.

 

І в цей момент підкралося зі сходу

якесь, я вибачаюся, херло:

відняти в Руської землі свободу

воно бажає, рохкаючи зло.

 

Херло це зветься — князь Додон Додонич.

Підступний він і безпощадний щур:

почує, як від ран тяжких ти стогнеш,—

додасть страждань шляхом нових тортур.

 

Так хочу вас спитати, друзі-браття

(розмова ж поміж чесними людьми):

якщо на захід поведу я раті,

з Додоном впораєтеся самі?»

 

Богатирі, змужнілі з часу плином,

відповіли: «Під силу нам ця гра;

лиш зелена вина тепер налий нам

по чарочці, що з півтора відра!»

 

Горілки чарка — це смішна за подвиг

геройський плата, тож князь щедрим був.

Хтось випив чарочок тих навіть по дві,

а Святогор чотири проковтнув.

 

Ну, обнялись. Продовжуючи стисло,

Мстислав повів загін на захід свій,

рушало богатирське товариство

на схід, де ждав його Додон той злий.

 

Про гради про Червенські всім відомо:

відбили в ляхів вдало їх брати.

А як вгамовували Пу… Додона,

Читачу, тут довідаєшся ти.

 

Сам князь Додон був карликом мерзенним,

та мав дурних, як пні, богатирів.

Подобалося цим, бач, суперменам

цивільних побивати, мов тхорів.

 

Але ж богатирі були ще й наші,

що Київ і Чернігів берегли

та спокій рідної… ні, не «мамаші» —

матусі-Неньки, Руської землі.

 

Вбивали вражих, наче мух поснулих:

махнув направо — вулицю проклав,

махнув наліво — прорубав провулок,

ще й кінь гасав між бусурманських лав…

 

Тож Святогор і решта товариства,

а особливо хлопці провідні,

хоч їх було дванадцять, а не триста,

поклали швидко край дурній війні.

 

Додон лише та купка яничарів

втекли тоді (ой, шкода!) до тайги.

А світовим, бач, пануванням марив…

Обгидилися, тобто, вороги.

 

Коли ж херло-Додон забився в лігво

і спокій мирним руським нивам дав,

поїхав Святогор наш до Чернігова,

де, радий, зустрічав його Мстислав.

 

Пропонував князь різні нагороди:

посади, злото-срібло, землю й ін.

Та Святогор же був дитя свободи,

відмовився тому від цього він.

 

А щоб потішити натуру руську,

Мстиславові він бив-таки чолом:

«Ти дай мені за власний кошт відпустку:

до моря хочу, вільним дикуном!»

 

Той дав, і Святогор — нарешті воля! —

помчав, ледь не волаючи: «Ур-ра!»

Аж раптом бачить: серед чиста поля

напнуті чепурненькі три шатра.

 

Це хто ж такий розбещено-зухвалий,

бо просто в полі жити — це кінець?

Богатирів там троє руських спали:

Ілля, Добриня й Олексій Чернець.

 

Ох, не Чернець — Попович, вибачайте!

Сам дуже до билини захотів,

але про це доводиться мовчати,

тому про Чернеця й нагородив…

 

Розбуджені, всі троє зголосились

до моря їхати, а чом би й ні?

Богатирям — їм не пшениця-силос

важливі, а звитяги на війні.

 

У моря ж навкруги — лиш бусурмани.

Тож далі поскакали вчотирьох,

а навкруги — замріяні кургани,

пташки різноманітні «кар» та «тьох»…

 

Приїхали, одежу поскидали

та добре покупалися зело.

Добриня лиш здійснив заплив невдалий,

його до Візантії занесло…

 

А Святогор тоді двом іншим каже —

зчерствілим, як і сам, у боротьбі:

«Та де подінеться синяка вражий?

Пішли собі!» Й поїхали собі.

 

Оці захисники Вітчизни й віри

зустріти  в полі не чекають глиб,

аж бачать немаленький камінь сірий,

а поруч — величезний білий гріб.

 

Ілля та Олексій туди лягали,

але були хлоп’ята замалі.

А Святогор… Коротше, лупцювали

удвох той гріб — розбити не змогли.

 

До київського 2-го загляньте:

там Святогор все решту виробляв.

Лише в чернігівському варіанті

до батька він Іллю не посилав.

 

Так само Святогора поховали

у гробі, що до нього сам він ліг,

та епітафію вдвох друзі склали

коротку (всяк писав тоді, як міг):

 

«Той, що в Чернігові був народився,

тут Святогор Романович лежить.

І ще: ніякий він не самовбивця,

а просто підступила смерті мить.

 

Чому до смертних ти сувора, Доле?

Небіжчик вірним другом був для нас.

Йому служило домом чисте поле,

і саме тут зустрів він смертний час».

 

Ще професійним голосом могутнім

один із них спіч виголосив свій —

близький до мене прізвищем майбутнім

(і не лише) Попович Олексій:

 

«Славетної Чернігівщини сину

ми тричі: Слава! — кажемо тепер.

Любив він Русь (сучасну Україну. — Ю.Ч.),

жив гідно, та, на жаль, дочасно вмер.

 

Чи вмер? Адже — Герої не вмирають!

Як фаховий кажу вам богослов:

до Раю син Чернігівського краю

попав, бо сатану в собі зборов.

 

Його і друзі щиро поважали,

і щиро поважали вороги…

Тож спочивай! Прожив ти хоч замало,

а все ж таки не знаючи нудьги!»

 

Так закінчивши стáрину-билину,

душею до сучасності прилину.

 

Віктор Васнецов (1898). «Богатирі»

 

Поширити / Поделиться:

В тему:

UkrNET - поисково-информационный ресурс