Берéзна, Фéськівка, Мéна, Сóсниця та Мéзин (Мíзин)

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), Юрій Чернецький
доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства —
спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Берéзна, Фéськівка, Мéна, Сóсниця та Мéзин (Мíзин)

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 5/8)

…Надалі маршрут проляже територією трьох нинішніх районів Сіверської України у вузькому розумінні — Менського, Сосницького та Коропського адміністративних районів Чернігівської області, до яких цього разу завітаємо. Власне кажучи, ми обмежимося їх частинами, розташованими на правому березі Десни, себто теренами, що станом на 1782 рік входили до складу козацького Чернігівського полку, який тоді нараховував шістнадцять сотень [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 524]. Рухаючись уздовж Десни із заходу на схід, слідом за щойно відвіданими полковою Чернігівською та Седнівською сотнями уявно просуватимемося територією його Березнянської, Столинської, Синявської, Менської, Киселівської, Волинської, Сосницької і Понорницької сотень. Фактично аж до Сосниці простуватимемо теперішнім «регіональним» автомобільним шляхом, що веде з ЧЕРНІГОВА в напрямку НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО.

герб Березни

Історичний герб Березни.

 

…О КРАЮ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ, ДЯКУЮ Я ТВОЇМ ДИВНИМ СЮРПРИЗАМ!!!

 

1

«Берéзна» —

і книга природи написана вже довжелезна.

Починаючи від СЕДНЕВА-Сновська знову-таки аж до Сосниці включно, терени всіх перелічених вище адміністративно-територіальних одиниць Української козацької держави — Війська Запорозького — за давньоруських часів належали до Сновської волості-«тисячі» [Чернецький (06.ІХ.2019)] та межували на півдні із Задесенням —  іншою волостю тієї ж Чернігівської землі [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 517]. На згаданому в попередньому абзаці битому шляху за 38 кілометрів від центру Чернігова сьогодні розташоване селище міського типу БЕРÉЗНА Менського району. За переказами, що дійшли до нас із сивої давнини, цією назвою населений пункт завдячує розкішним березовим лісам, якими була заповнена навколишня місцевість. Сьогодні Березна знаменита своїми археологічними пам’ятками [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 228], першою серед яких слід згадати розташоване поблизу теперішнього поселення ІІ—V століть. Саме на ньому були знайдені давньоримські монети ІІ сторіччя.

 

2

«Берéзий» —
і в книзі історії міститься натяк на тези.

Але славу цьому куточку Чернігівської землі принесло давньоруське літописне місто Берéзий (Берéзой). Воно вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1152 роком із приводу відбиття нападу половців, а виникло вочевидь ще в ХІ столітті як князівська фортеця на шляху Чернігів — Новгород-Сіверський [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 227—228]. В.П.Коваленко, який у 1981 та 1989 роках обстежував городище давньоруського Березого (відкрите археологами ще у XVIII столітті), повідомляє [Коваленко (1997)], що воно розташоване в центрі сучасної Березни, в урочищі Замковище, на невисокому мисі продовгуватої форми при злитті двох ручаїв, котрі називаються Сухоносівка та Клевень. Словом «зáмковище» позначають місце, де колись був замок. У даному випадку укріплення двох майданчиків городища літописного Березого не збереглися, тому інакше воно називається замковищем ХІ—ХІІІ століть. До городища примикали відкриті посади, тому у статті Я.В.Верменич ідеться також про поселення ХІ—ХІІІ століть [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 228]. У літописному Березому (на його «майданчиках») досліджено двохярусне гончарне горно ХІІ—ХІІІ століття, виявлено залишки залізоробного та ковальського ремесел. У жовтні 1239 року місто було здобуте й зруйноване військом хана Батия. Захисники Березого (князівська дружина й інші дорослі чоловіки) самі знищили підйомний міст — свій останній шлях до порятунку — і всі полягли в бою, а жінок і дітей, які сховалися в церкві Благовіщення, спалили монголо-татари…

Відродження Берéзни, як і загалом Чернігово-Сіверщини [Чернецький (03.VІІІ.2019)], розгорнулося під новим іменем близько 1618 року з приходом сюди Речі Посполитої. Вона (вже «вона»!) дістала магдебурзьке право, тут почали «бурхливо» (саме так!) розвиватися ремесла, були створені цехи шевців, кравців, кушнірів. На історичний жаль, містечко тоді належало польському магнату Миколі (Миколаю) Потоцькому. Бувши польним гетьманом коронним (або просто польним гетьманом), цей… магнат керував каральними експедиціями з придушення козацького повстання 1637—1638 років, як виважено формулює В.О.Щербак, «особливо відзначившись жорстокими розправами на території Лівобережжя» [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 454]. А будучи з 1646 року вже великим гетьманом коронним (або просто коронним гетьманом), як повідомляють В.А.Смолій і В.С.Степанков, на самому початку Хмельниччини 10 лютого 1648 року Потоцький звернувся до повстанців з універсалом, наказуючи їм розійтися та видати свого ватага, у разі ж непослуху пригрозив відняти все майно, яке вони мають на волості, «а жінок і дітей ваших вирізати». За словами анонімного польського автора тих часів, коронний гетьман нагадував: «Чи ж ви, хлопи, забули мою руку під Кумейками, вкручу я вам ще краще роги». Особисто Богданові Хмельницькому він пригрозив: «Швидше будете на палі, ніж діждетеся вольностей». На що той шляхетно й промовисто відповів: «Буде, п[ане] гетьмане, так, як Бог дасть». Бог дав Україні тріумфальні перемоги під Жовтими Водами та Корсунем. Настільки тріумфальні, що в грудні 1648 року англійська газета «Merkure Anglos», давши опис обох битв, підсумувала: Польща «в пилу та крові впала під ноги козаків» [Смолій, Степанков (2009): с. 101, 104, 121]. А Потоцького разом із польним гетьманом Мартином Калиновським (який, до речі, від 1635 року був чернігівським воєводою) під час Корсунської катастрофи українці захопили в полон і видали кримському ханові Іслам-Гірею ІІІ.

Дерев’яна церква Вознесіння Господнього в Березні

Дерев’яна церква Вознесіння Господнього в Березні була споруджена в 1759—1761 роках, знищена в 1929—1930 роках.

 

Але повернімося до козацької Березни. Я.В.Верменич сповіщає [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 228], що протягом 1654—1782 років вона була сотенним містечком Чернігівського полку (між іншим, тут помилочка трапилася: у 1654—1672 роках Березнянська сотня входила до складу Ніжинського полку, а потім повернулася до Чернігівського) Української козацької держави та мала ратушу. На 1724 рік у Березнянській (Березинській) сотні налічувались 552 козаки, що складало 10,6 % Чернігівського полку — найбільший відсоток серед усіх його сотень. Саме за козацької доби 1761 року ніжинський майстер Панас Шолудько створив у Березні шедевр монументальної дерев’яної архітектури — Вознесенську церкву, збудовану в стилі українського бароко. Храм був хрещатим у плані, рівновисокі зруби завершувалися п’ятьма великими банями. Багатоярусний різьблений іконостас церкви Вознесіння Господнього оцінювався як визначний мистецький твір-витвір другої половини XVIII століття. На превеликий жаль, ця церква була знищена більшовицькою владою в 1929—1930 роках. Щодо іконостаса в авторитетному фаховому джерелі читаємо: «Прекрасні різьблені іконостаси XVII—XVIII ст. збереглися з дерев’яних церков с. Велика Березна Чернігівської обл. (1761 р.)…» [Історія української архітектури (2003): с. 385]. Перелік продовжується, але волію його перервати. На превеликий жаль, цей видатний шедевр народного мистецтва також не зберігся. Про нього йдеться в чудовій ґрунтовній праці С.В.Оляніної «Іконостас Вознесенської церкви у містечку Березна: втрачена пам’ятка мистецтва доби бароко», яку у форматі PDF легко знайти в Інтернеті. Там, зокрема, зазначається, що від березнянського іконостаса збереглося кілька ікон, які визначний український мистецтвознавець Павло Жолтовський встиг врятувати до знищення цього шедевра. Вони сьогодні зберігаються в Національному художньому музеї України (НХМУ) та в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику (НКПІКЗ). Бажаючі можуть прочитати розвідку повністю, помилуватися (з присмаком гіркоти…) зробленими Стефаном Таранушенком у 1928 році численними світлинами іконостаса і теперішніми кольоровими фотографіями збережених ікон тощо, а в мене для продовження цієї гіркої теми сил не вистачає. Далі — невеличка «інтермедія», щоб не так безнадійно душа сумувала:

 

Прим. І (напівжарт.)

Берéзна —
столиця хромових чобіт лівобережна.

Була. Ще з пізньокозацьких часів, коли найбільшим цехом Березни став шевський. Взагалі місто було значне, з 1781 року — повітове, а з травня 1783 року указом правлячого Сенату зрівняне «в правах і вигодах» із Черніговом і Ніжином! У Березні тоді нараховувалось майже сім із половиною тисяч жителів, а, приміром, у Чернігові, нагадаю, — лише близько чотирьох тисяч. За потужною інерцією, що йшла з попереднього століття, економічний поступ тривав ще й після того, як 1802 року Березна отримала статус заштатного міста Чернігівської губернії. Зокрема згадаю про таке: тут щороку відбувалось три великих ярмарки, а під час Кримської війни, коли виникла нагальна потреба взути-одягнути дружину Сосницького ополчення, березнянські шевці, кравці й кушніри дуже швидко виготовили дуже велику кількість юхтових чобіт, чемерок із шароварами та кожухів відповідно.

«Не можна охопити неосяжне». Тому ще про Березну згадаємо, що саме тут у 1895 році народився видатний композитор і хоровий диригент Григорій Верьовка. Порадимо шановним читачам-супутникам відвідати чудовий Березнянський історико-краєзнавчий музей імені Г.Г.Верьовки. Та й вирушимо далі, до міста з економічно вельми привабливою старовинною назвою. Але:

Річка Мена в селі Киселівка Менського району. Фото — AnnaTroicka (2012).

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ ГРИГОРІЮ КОЧУРОВІ ТА МИКОЛІ ЛУКАШЕВІ

 

Двох геніїв цих Сіверщина Україні дала —

кумирів нештучних для умів і сердець:

у старшого з них Фéськівка — Батьківщина мала,

а молодшого — виплекав Батько Кролевець.

 

Як кажуть (чи ми скажемо!), вічно живі,

вони мовний обрій, ох, розширили наш:

Григорій Порфирович — геній Кочур — і

Микола Олексійович — геній Лукаш.

 

До того віршувати я вже начебто вмів,

але скажу відверто: саме начебто вмів…

Та душу саме Кочурів мені й Лукашів

всевладно оживив, як розчув його, спів.

 

А головне — у співі їх розраду знайшла,

натхнення теж знайшла і наснагу знайшла,

ох, стомлена Неньки України душа,

яка собою світ — я ж «нацист» — прикраша.

 

Переклад поетичний — не звичайні слова

(принаймні в Україні безсумнівно це так),

оскільки завдяки йому душа ожива

в НАРОДУ, що Поет і Музикант, хоч Козак.

21.03.19

 

Село ФÉСЬКІВКА Менського району, до якого пропоную зазирнути проїздом, розташоване по обидва береги річки Мени, за 4 кілометри від районного центру [Феськівка (2015)] в південно-західному напрямку (або просто на південь, якщо звертати з битого «регіонального» шляху Чернігів — Новгород-Сіверський). Зазирнемо сюди не для того, щоб розшукати виявлені неподалік давньоруські городища та курганний могильник, якими на Чернігівщині навряд чи когось здивуєш. А для того, щоби вклонитися пам’яті видатного уродженця цього села Григорія Кочура (1908—1994) — великого українського поета-перекладача… ні, не так: ПОЕТА-ПЕРЕКЛАДАЧА. Може, натхненний Батьківщиною скульптор у майбутньому встановить тут конгеніальний пам’ятник геніальному лицарю українського поетичного слова; принаймні мрію про такий. Це був би водночас і пам’ятник НАРОДОВІ Чернігово-Сіверщини. Про Нього (про Них) писав, зосібна, Кочур: «Мати була неписьменна, батько навчався тільки два роки в початковій школі, — з батьком ми не без успіху та не без захоплення працювали в господарстві — досить-таки незаможному» [Кочур (2000): с. 9]. Про Нього ж писали визначний краєзнавець Петро Тронько зі співавторами, зокрема, таке [Феськівка (2015)]: під час Другої світової війни «…340 жителів села билися з німецько-фашистськими загарбниками на різних фронтах, з них 218 віддали життя за свободу й незалежність Батьківщини». Тобто загинули ДВІ ТРЕТИНИ з тих, хто воював…

М.В.Стріха зазначає [Григорій Кочур — Микола Лукаш (2019): с. 5], що родина майбутнього Майстра мала козацьке коріння, а його першою школою в академічному розумінні стало навчання в Менській гімназії (перейменованій на трудову школу — семирічку). Сам Кочур продовжує: «Після семирічки я повинен був навчатися ще й у так званому технікумі. Крім того, я рік працював секретарем профспілки вчителів у сусідньому містечку Мена. Так от, у тій Мені щойно відкрили книгарню “Книгоспілки”. Отам я купив і “Камену” Зерова, і його “До джерел”, і хрестоматію “За 25 літ”, і збірки Рильського, і перші збірки Тичини. Отоді я й став ентузіастом, захопленим читачем раннього Тичини, і адептом неокласиків, зокрема Зерова» [Кочур (2000): с. 9]. Нам із Вами, шановні супутники, нічого не залишається, як поспішити до першої Альма-Матер видатного сіверця.

 

3 

І Мéна —
надія на краще життя, знаю це достеменно.

Прапор міста Мена.

 

Місто МÉНА розташоване на однойменній річці — правій притоці Десни, за 32 кілометри «нашим» битим шляхом від Березни. На його теренах виявлено низку археологічних пам’яток, зокрема залишки поселення бронзового віку, юхнівської, або ж юхновської, культури (нагадаю, що ця культура доби раннього заліза отримала назву за городищем поблизу села Юхнове Новгород-Сіверського району; її хронологічні рамки: VII століття до н. е. — рубіж ер) і часів Київської Русі. Також у Мені знаходяться сім курганів, серед яких (свят, свят, свят!) — «Юркова могила» ХІ—ХІІ віків. Хоча чому «свят, свят, свят!»? Адже… обґрунтую:

 

МІЙ ОПТИМІСТИЧНИЙ ЧЕРНІГОВО-СІВЕРСЬКИЙ ЗАПОВІТ

 

Заповіт свій тут складаю

(обійдусь без пошти!):

як умру, хай поховають,

де дозволять кошти…

 

20.08.19

 

…Розповідаючи про подальші історичні події, з особистих причин окремо згадаю німецько-фашистську окупацію, під якою Мена перебувала з 8 вересня 1941 року по 18 вересня 1943 року. Весь цей період саме тут прожила моя мама Оксана Михайлівна, тоді дівчинка ще навіть не підліткового віку Оксанка Кузьменко. Часто розповідала мені в моєму вже давньому дитинстві, «заднім числом» дуже лякаючись, як разом із дорослими допомагала партизанам…

Після Другої світової війни найкращий, за свідченням інших, представник чернігово-сіверського відгалуження та взагалі мого багатошарового роду, що жив тут само, в Мені, був заарештований і, зазнавши нелюдських катувань від системи більшовицько-комуністичних каральних органів, невдовзі розстріляний як англійсько-японський шпигун. Тому «автобіографічні» моменти я у своїх краєзнавчих розвідках якось звик обмежувати до мінімуму. Скажу ліпше, що 1966 року Мена (вже вкотре?) одержала офіційний статус міста. У 1976 році тут було створено Менський зоопарк — за Вікіпедією, єдиний в Україні зоопарк загальнодержавного значення, що розташований у райцентрі. А 1979 року у вельми мальовничому місці — серед соснового лісу на березі озера — відкрито санаторій «Остреч» (цей мікротопонім — назва річки, якої вже нема…). Поблизу знаходиться свердловина однойменної мінеральної води, відкрита 1995 року. Якщо побачите це дивне місце навіть на ілюстрації, напевно погодитеся: ніяк не можна утриматися від того, щоб за першої ж нагоди відпочити в ньому! Додам, що з 2015 року санаторій приймає на реабілітацію учасників нинішньої російсько-української війни.

Герб Сосниці.

Герб Сосниці.

 

4

 

І Убідь —

це мрія для тих, хто життя несподіванки любить.

Саме на правому березі річки Убідь — правої притоки Десни (див. також розділ 3) — за 19 кілометрів битим «регіональним» шляхом від Мени розташоване селище міського типу СÓСНИЦЯ. Визначною тутешньою пам’яткою є поселення V—I тисячоліть до нашої ери, яке, перелічуючи сосницькі археологічні пам’ятки, слушно називають першим Я.В.Верменич і Д.Я.Вортман [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 713—714]. Варто нагадати шановним читачам про те, що в східнослов’янській, русько-українській передісторії особливу роль відіграв саме сосницький варіант уславленої тшинецько-комарівської культури [Чернецький (VI.2015)]. …Сосниця, за археологічними даними, заснована в ХІ столітті на місці городища роменської культури, а вперше була згадана в Галицько-Волинському літописі під 1234 роком як один із «городів» Чернігівського князівства. Давньоруське місто загинуло під час монголо-татарської навали.

…1648 року Сосниця входить до Української козацької держави. В.В.Панашенко повідомляє [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 713], що в середині того ж року гетьман Богдан Хмельницький передав у Сосницю до невідомого на ім’я брата наказ стежити за діями литовського війська зі звісткою про намір наступати на Варшаву. Протягом 1648—1649 та 1663—1668 років вона була центром Сосницького полку, у період 1648—1782 років — центром сотні, що входила до складу Сосницького, Чернігівського (1649—1654), Ніжинського (1654—1663), знову Чернігівського (1668—1782) полків.

Саме за козацької доби Сосниця дала Україні історика, економіста, статистика, етнографа, лікаря Опанаса Шафонського (1740—1811), що народився в сім’ї місцевого сотника Филимона Шатила, який згодом змінив своє прізвище. Шафонському-синові присвячено одну з поезій мого циклу «Українські історичні портрети» [Чернецький (ІІ.2016)], котру відтворюю з однією істотною зміною. Раніше серед закордонних міст, де розташовані альма-матер Опанаса Шафонського, називав Лейпциґ. Але провідний фахівець з історії Української козацької держави О.І.Гуржій [див., напр.: Гуржій (1996)] у статті, присвяченій визначному уродженцю Сосниці, пише, що вищу освіту той «здобув в університетах Галле (Німеччина), Лейдена (Голландія) та Страсбурга (нині місто у Франції)» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 598]. Тому я у своєму вірші  переорієнтувався з Лейпциґа на Лейден (будь ласка, див. нижче). А О.І.Гуржій продовжує опис життєвого шляху Шафонського: «Після повернення з-за кордону близько 1764 року почав працювати лікарем у російській армії. Із 1776 року — керівник Московської медичної контори. У 1770-х роках — один з організаторів боротьби з поширенням “морової язви” в Москві. На цю тему написав книгу, яка була видана спочатку російською (1774), а потім кількома іноземними мовами» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 598—599]. У царині українознавства opus magnum Шафонського є створений 1786 року російською мовою «Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено» (слід підкреслити, що він великою мірою спирався на напрацювання урядовця та краєзнавця Дмитра Пащенка (1759—1809) — члена комісії, яка в 1779—1781 роках здійснила статистично-топографічний опис території Північного Лівобережжя, що увійшла до складу Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 104]). Поховано Опанаса Шафонського на цвинтарі Свято-Воскресенської церкви в Чернігові [Чернецький (18.VІІІ.2019)].

 

11. АВТОПОРТРЕТ ОПАНАСА ШАФОНСЬКОГО

 

Я дійсний статський радник Шафонський Опанас Филимонович,
який народився в Сосниці. Моїм земляком став Довженко.
Ми з Олександром Петровичем обоє були невгамовними:
адже наука й мистецтво існують для навіжених…

Син сотника полку Чернігівського, книжок обклався я купами,
до Європи поїхавши за освітою — скарбом цінним.
У Галле, Лейдені, Страсбурзі аж три докторські ступені
було мені присуджено: з права, філософії, медицини.

Вчили в Європі якісно. Період цей був підготовчим.
І став я чудовим лікарем, оскільки козак — військовим.
А потім із співвітчизниками Ягельським і Самойловичем
Москву від чуми рятували шляхом уже науковим.

Не хочу, щоб вийшла сповідь ця надто, як кажуть, розлогою.
Співець я землі Української, експерт у її принадах.
А головне — Батьківщині принесли епідеміологію
ми із земляками згаданими у вельми корисний спадок.

Й у вітчизняній історії не глузливим забудьком-пасинком
залишусь, а патріотом, вірним сином Шафонським.
Прости прогрішення, Боже, Твоєму рабу Афанасію
за те за одне, що стала Україна для мене сонцем!

 

01.02.12

 

Троїцька церква (1702)

Троїцька церква (1702) — колись найгарніша споруда Сосниці — була знищена за радянських часів. Фото — Стефан Таранушенко (1930).

 

…За радянської влади були зруйновані майже всі, за одним-єдиним винятком, храми Сосниці, включаючи прегарний Свято-Троїцький собор у стилі бароко, закладений 1702 року. В.В.Вечерський відносить цей храм до яскравих зразків мурованого церковного будівництва 50-х років XVII — 20-х років XVIII століття. Він разом з іще однією чернігово-сіверською спорудою стали взірцевими для того етапу розвитку нашого зодчества ось у якому сенсі: «У трибаневих храмах часто поєднуються прямокутні й гранчасті компартименти (Миколаївська церква у Глухові, 1693 р., Троїцька церква в Сосниці на Чернігівщині, 1702 р.)» [Історія української архітектури (2003): с. 216]. На жаль, у сосницькому випадку ці аспекти можна оцінити лише на ілюстраціях… Вціліла була тільки дерев’яна церква Покрови, збудована 1847 року в традиційних формах козацьких церков. Храм виглядав архаїчно і тому привабливо завдяки незвичайному нахилу стін. Але в 2010 році втрутився не наш «патріархат»: без відома та участі науковців стара церква була зруйнована. На її місці 2012 року виник типовий московський новобуд…

Батьківська хата Майстра в Сосницькому літературно-меморіальному музеї О.П.Довженка, а поруч — автор путівника. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Прим. ІІ (напівжарт.)

 

А Сóсниця —

вона в столиці України проситься.

Принаймні кінематографічні. Бо все ж Сосниця не залишилася без «головного місцевого осередку культури»: з моменту відкриття в 1960 році таким став Сосницький літературно-меморіальний музей О.П.Довженка. Його створення уможливило те, що збереглася батьківська садиба з хатою, клунею, старим колодязем і садом. У музеї було зібрано численні етнографічні пам’ятки селянського побуту (батьківська колиска, материн святковий одяг, господарський реманент, ткацький верстат, скриня, рушники тощо), значна частина яких належала членам сім’ї Довженків.

Пам’ятник, що зображує юного Сашка, на території Сосницького літературно-меморіального музею О.П.Довженка (1970; скульптор Анатолій Фуженко, архітектор Анатолій Ігнащенко). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

5

 

Довженко —

і йде Рідна Ненька в довічний похід «хорошенько»!

 

До речі, коли кажуть, що видатний кінорежисер і письменник народився в Сосниці, це не зовсім точно. Насправді він побачив світ на сусідньому хуторі В’юнище (у даному випадку, на відміну від «шевченківського» та «житомирського», наголос на першому складі), який увійшов до селища значно пізніше. На цьому хуторі за кілька літ після майбутнього Майстра народилися мої бабусі — мати мами Тетяна Кононівна та її молодша сестра Оксана Кононівна. Їм, учителькам за професією й покликанням, завдячую тим, що в моє життя із самого початку ввійшла Рідна Ненька Україна — її мова, історичні уявлення, культура, себто національна пам’ять у найзаповітнішому розумінні. Відповідно цим зобов’язаний Чернігово-Сіверському краю, його головній Ріці та прилеглим теренам:

 

ЩЕ ЧЕРНІГОВО-СІВЕРСЬКІ ШТРИХИ ДО АВТОБІОГРАФІЇ

 

                              Все йде, все минає…

                                        Т. Г. Шевченко

Місяць народження — лютий.

Лютим, проте, я не став:

ми, українці, бо люди

лагідні вельми, мовляв…

 

Доле, ти добра зі мною:

сповнені свята Ріки,

також і тут, над Десною,

мчались почасти роки.

 

Вже голова моя сивіє,

важко і бігати вже…

Та Україна ця Сіверська

спритність душі береже.

 

Нині майбутнє в тумані,

що надзвичайно густий.

 

Я ж, данник давньої манії,

пишучи вірші-листи,

знаю одне достеменно:

БУДУТЬ («усе» хай мина)

В’юнище, Сосниця, Мена —

Русь-Україна моя!

28.02.16

 

…Від мосцепанівських Вишеньок [Чернецький (VI.2016)] поїдемо вздовж Десни (а інколи — і не вздовж) у напрямку на північ. Оскільки дорога місцями звивиста, її довжина сягне чотирьох із половиною десятків кілометрів. Маршрут проляже через села Коропського району з дивними назвами Розльоти, Рáдичів, на північ від якого знаходилось однойменне давньоруське місто (два поселення юхновської культури, одне поселення перших століть н. е. і одне сіверянське; поблизу — чотири городища і кургани часів Київської Русі), Івáньків, Криски (наголос на першому складі; чи не головною пам’яткою є спиртзавод, збудований ще 1888 року), Деснянське (до 17 лютого 2016 року — Свердловка; тут діє садиба зеленого туризму «На краю світу»).

Емблема Мезинського національного природного парку.

 

Нарешті потрапляємо до села МÉЗИН (МÍЗИН) того ж Коропського району, нагадаю, Чернігівської області. Спочатку про наголос у назві. У журнальному варіанті першого видання цього путівника [Чернецький (VIII.2015)] зопалу написав: «У будь-якому випадку наголос у назві села слід робити на другому складі». Причина — пієтет до авторського колективу академічної 10-томної Енциклопедії історії України, що інколи позбавляє здатності критично мислити. Так і тут: ледь побачивши наголос на другому складі в заголовку статті «МІЗИН» [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 730], як кажуть, автоматично написав те, що написав. Щиро вибачаюся; підвів усіх… Наголос у гучній назві все ж таки рекомендується ставити на першому складі — як у цьому путівнику.

 

6

А Мéзин —

він книги природи додасть грандіозності тезам.

Усі, так би мовити, «місцеві» найменування походять від варіанту назви села МÉЗИН. Зокрема, 2006 року в межах Коропського району створено Мéзинський національний природний парк. Першим серед основних завдань парку зазначено збереження цінних природних комплексів та об’єктів Полісся, підтримання та забезпечення екологічної рівноваги в регіоні. До складу Мезинського НПП увійшли вісім природно-заповідних об’єктів, що мають статус заказників: ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Рихлівська дача» (про неї згадував вище), ботанічний заказник місцевого значення «Дубравка», ландшафтні заказники місцевого значення «Жуків яр», «Зміївщина», «Криничне», «Мезинська Швейцарія» (!!!), «Свердловський» і лісовий заказник місцевого значення «Вишенська дача».

Але, сказати б, аналітичні історико-археологічні «найменування» традиційно походять від варіанту назви села МÍЗИН. Мається на увазі перш за все однойменна пізньопалеолітична стоянка Мíзин, що розташована на крутому правому березі Десни біля цього села [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 730]. Мíзинська стоянка була відкрита в 1907 році і вже з наступного — 1908 — року розкопувалась визначним українським антропологом, етнографом, археологом і громадським діячем Федором Вовком (1847—1918) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 589]. За оцінкою фахівців, вона є однією з найвидатніших пізньопалеолітичних пам’яток Європи. Інтенсивні розкопки велися до 1961 року. Зосібна, сім років життя — з 1954-го по 1961-й — присвятив дослідженню Мізинської стоянки видатний вітчизняний археолог Іван Шовкопляс (1921—1997)[40], підбивши його підсумки у — можна і треба сказати — класичній монографії [Шовкопляс (1965)].

Пам’ятна біметалева монета України «Палеоліт» із зображенням знайденого на Мізинській стоянці браслету з ікла мамонта (у центрі).

 

…З останніх новин. На сайті Мезинського НПП повідомляється, що влітку 2019 року Мезинська археологічна експедиція Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г.Шевченка, продовжуючи дослідження багатошарового городища Свердловське-1, зокрема, відкрила залишки котловану великої (5х5 м) житлової споруди Х століття. Чого тільки немає серед знахідок!

 

7

 

А Мíзин —

в історії небо здіймається орликом сизим…

 

23.08.19

 

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 5

Григорій Кочур — Микола Лукаш. Листування 1958—1971 років. — К., 2019.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Історія української архітектури. — К., 2003.

Коваленко В.П. Обстеження літописного Березого // Археологічні відкриття в Україні 1993 р. — К., 1997.

Кочур Г. Третє відлуння: Поетичні переклади. — К., 2000.

Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет: Третє доопрацьоване видання. — К., 2009.

Феськівка, Менський район, Чернігівська область // Історія міст і сіл Української РСР. — 2015. — 7 травня. — Режим доступу.

Чернецький Ю. Походження та рання історія слов’ян (Короткий науково-популярний нарис) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 29 червня.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2015: ЧЕРНІГІВЩИНА. Мандрівка перша: Чернігів і Седнів [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та ін.} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 7 серпня.

Чернецький Ю. Українські історичні портрети: Цикл 2011—2012 з доповненнями 2012—2016 років і наскрізною нумерацією творів [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та ін.} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 13 лютого.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Качанівка — садибно-парковий шедевр ЧЕРНІГІВЩИНИ: історії із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури (частина І) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 9 червня.

Чернецький Ю. Чернігів козацький і довічно український (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 1) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 3 серпня.

Чернецький Ю. Чернігів козацький і довічно український (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 2) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 11 серпня.

Чернецький Ю. Чернігів козацький і довічно український (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 3) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 18 серпня.

Чернецький Ю. Сéднів (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 4) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 6 вересня.

Шовкопляс И.Г. Мезинская стоянка. — К., 1965.

Ніжин. Свято-Миколаївський собор (між 1655 і 1659 роками) — перший великий собор України доби Козацького Відродження. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

І ПРО ТВОРЧІ ПЛАНИ

 

У п’яти нарисах другої частини науково-популярного «путівника» продовжуються, за авторським позначенням, мандрівки соціально-культурними просторами історичної Чернігово-Сіверщини. На початку цієї частини путівника потрапляємо до північного лівобережжя козацького Київського полку з його «столицею» Козельцем та історичними містами Остром і Носівкою й історичним селом Лемешами. Потім разом із супутниками-читачами подорожуємо до Ніжина — «другої столиці» Чернігівщини — і далі теренами, що входили до складу козацького Ніжинського полку. Відвідаємо, зокрема, Борзну з «Барвінково-Кулішевою» Оленівкою, гетьманські столиці Батурин і Глухів, багатий на визначні пам’ятки Кролевець. А завершимо подорож на схід у Путивлі — значному місті давньоруської культури, Київського князівства та Сіверщини. На «зворотному шляху» зазирнемо до переможного Конотопа, заманливого Красного Колядина і незрівнянної Качанівки. Насамкінець увазі шановних супутників-читачів буде запропоновано наш з Олексієм Кост. Толстим J «Апофеоз Сіверщини та всієї України» [Чернецький (06.Х.2019)]. З-поміж визначних пам’яток історико-географічного регіону найбільшу увагу приділено витворам архітектури. За підсумками проведених досліджень пропонується створити Національний історико-культурний і природно-рекреаційний заповідний консорціум «Чернігово-Сіверщина».

 

Доповнення до списку рекомендованої літератури

Чернецький Ю. Новгород-Сіверський, Стародуб і Стародубщина (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 6) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 21 вересня.

Чернецький Ю. Переклад-переспів «Історії держави Російської від Гостомисла до Тімашева» (1868) видатного русько-українського поета й письменника Олексія К. Толстого (1817—1875), доведеної ЮЧ до… «ох, орла…» [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 2 жовтня.

Чернецький Ю. Апофеоз Сіверщини та всієї України (Переспів із російської вірша Олексія Костянтиновича Толстого, якому перекладачем надано назву, співзвучну життєвій і творчій біографіям автора*) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 6 жовтня.

 

Укладення переліку завершено 23 жовтня 2019 р.

,

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс